Священник м’яко, по-батьківськи обійняв парафіянку, що здригалася від горя, за тремтячі плечі. «Тримайтеся, рідна, треба знайти в собі сили, бо минулого вже не повернути. Кожному з живих одного дня судилося проводжати в останню путь тих, кого ми любимо понад життя. Дайте волю сльозам, не ховайте їх, а я попрошу Всевишнього дарувати вам душевний спокій».
«Повірте, я щодня й щоночі поминаю ваших близьких у своїх зверненнях до небес. Дні минатимуть, і гостра туга поступово зміниться світлим смутком, Господь нікого не покидає в біді. Обіпріться на лаву, трохи перепочиньте, а я залишуся поруч, щоб розділити з вами тишу або промовити спільну молитву».
Удова не була спроможна вимовити й слова й лише вдячно кивала у відповідь на ці слова. Спазми плачу сковували їй горло, не лишаючи змоги нормально говорити. Опустившись на дерев’яну лаву, вона вслухалася в тихий шепіт батюшки, який благав небеса про милість до душ її чоловіка й єдиного сина. Лише пів місяця тому страшна автокатастрофа назавжди забрала їх обох.
Саме цей духівник проводив похоронний обряд, а в наступні дні регулярно навідувався до неї додому, намагаючись витягти з безодні відчаю. Настоятель чудово розумів увесь масштаб трагедії, що впала на плечі раптово осиротілої матері й дружини. Надія Іванівна завжди була щирою християнкою, часто відвідувала служби й привчала до цього чоловіка у дні великих свят. Час від часу до них долучався й дорослий син.
Священнослужитель добре знав цю порядну родину й щиро сумував разом із вдовою. Було нестерпно боляче спостерігати, як квітуча й життєрадісна жінка за лічені години зсутулилася й укрилася густою сивиною. Її щасливу долю безжально розтоптав нетверезий лихач, який вискочив на зустрічну смугу. Нещасна й досі перебувала в стані глибокого шоку від раптового горя, що звалилося на неї.
Великим благом було вже те, що вона знаходила в собі сили приходити під склепіння храму. Виливати сльози перед вівтарем було куди безпечніше для психіки, ніж вити від безвиході в порожніх стінах власного житла. У церковній громаді завжди знаходилися люди, готові вислухати, підставити плече й розділити тягар утрати. Тоді як домашня обстановка лише посилювала відчуття цілковитої порожнечі й непоправності втрати.
Кожен предмет інтер’єру в її квартирі волав про тих, хто вже ніколи не переступить поріг. Знайоме м’яке крісло зберігало пам’ять про вечори, коли чоловік захоплено стежив за детективними розслідуваннями на екрані. На сусідньому дивані зазвичай витягував утомлені ноги син, повертаючись із важкої роботи. Молодий чоловік поки що жив із родиною, але вже всерйоз замислювався про власне гніздечко, плануючи швидкі заручини зі своєю обраницею.
У його планах був переїзд на окрему житлоплощу одразу після офіційного шлюбу. Хлопець навіть узявся активно підшуковувати відповідну нерухомість, але фатальний випадок обірвав усі мрії. Доведеній до відчаю матері й далі телефонували рієлтори з вигідними пропозиціями щодо купівлі квадратних метрів. У відповідь вона лише захлиналася слізьми, пояснюючи чужим людям, що замовника більше немає серед живих, і благала позбавити її чергових слів співчуття.
Трохи перевівши подих, вдова пообіцяла собі заспокоїтися й вирушити до свого житла. Варто було визнати, що сьогодні напади ридань були не такими тривалими, як на початку тижня. Умиротворена аура вечірньої служби діяла на неї, мов цілющий бальзам. Заспокоювало навіть рівне шипіння плавкого воску біля давніх образів.
Найбільше полегшення наставало в ті хвилини, коли зала порожніла, дозволяючи їй залишитися наодинці з Творцем. Парадоксально, але церковна самота приносила їй довгожданий спокій і просвітлення думок. Водночас домашня ізоляція діяла руйнівно, буквально зводячи з розуму дзвінкою тишею.
Уява раз у раз малювала картини, як чоловік виходить із їдальні, витираючи вологі долоні рушником, і заводить розмову про улюблені закуски. Покойний обожнював домашню консервацію: від пікантної моркви й квашеної капусти до маринованих томатів і гострих баклажанів. Сама господиня рідко торкалася такої їжі, але із задоволенням крутила банки заради гастрономічної втіхи чоловіка…
