У напівтемряві храмової зали м’яко мерехтіли вогники свічок, створюючи атмосферу глибокого умиротворення. Біля образу святої мучениці Надії завмерла немолода парафіянка, чия голова була вкрита темною хусткою. Жінка творила безмовну молитву, лише зрідка осіняючи свої груди хресним знаменням. Полум’я великої воскової свічки в її долонях майже не тремтіло, зберігаючи рівне й спокійне сяйво.
Вогник лише вряди-годи здригався в ті миті, коли вона ворушила рукою. Імовірно, парафіянка простояла б тут іще довго, якби не знайомі інтонації, що гулко пролунали з боку церковних дверей. То підійшов місцевий священник, який вів неспішну бесіду з невидимим співрозмовником біля самого входу. Репліки другої людини зовсім губилися в просторі, та й суть розмови вловити було неможливо.
Втім, літня жінка й не збиралася вникати в чужі таємниці чи підслуховувати. Її серце просто сповнилося радістю від нагоди поговорити з духовним наставником або бодай отримати його світле благословення. Завершивши своє подумки звернення до небес, вона лишилася стояти біля лику своєї святої заступниці. Її погляд був прикутий до палаючого ґнота в очікуванні миті, коли священнослужитель звільниться.
Однак розкотистий бас батюшки й далі лунав під високими склепіннями, залишаючись на тій самій відстані. Парафіянка спіймала себе на думці, що хоче поновити моління, але вся її увага вже переключилася на майбутню зустріч зі священником. Розуміючи, що думки блукають далеко від духовного, вона вирішила не тривожити небеса намарно. Віск і далі повільно плавився в її опущеній руці.
Очікування затяглося, і внутрішнє терпіння літньої жінки поступово вичерпалося. Осінивши себе хрестом наостанок, вона обережно поставила недогарок у вільну комірку свічника й попрямувала до масивних дверей. Вона сподівалася перетнутися з настоятелем на порозі, щоб попросити хоча б короткого напуття на вечір. Ґрунтовну розмову цілком можна було перенести на наступний день, зважаючи на зайнятість духівника.
Безшумними кроками вона рушила до головного виходу з храму. Раптом розмова біля дверей урвалася, поступившись місцем приглушеному стуку кроків, що наближалися. Священнослужитель упевнено прямував просто до неї, перетинаючи залу. На його обличчі виразно читалися сліди глибокої задумливості й легкої душевної печалі.
Парафіянка на мить розгубилася, вирішивши, що зараз зовсім невідповідний час для особистих прохань. У голові майнула думка непомітно піти й не турбувати зайняту людину. Однак батюшка вже впізнав у напівтемряві знайомий силует і цілеспрямовано підійшов ближче. «Мир вам, Надіє Іванівно! Знову шукали втіхи в молитві цього вечора?» — тепло промовив він.
«Чи стало на душі хоч трохи світліше, чи біль і далі гризе серце?» — співчутливо поцікавився наставник. Від цієї щирої турботи впали всі внутрішні бар’єри, які жінка так старанно зводила довкола своїх емоцій. Душний клубок підкотив до горла, а з утомлених очей зрадливо хлинули гіркі потоки. Судомно притиснувши до вуст зім’ятий хустинок, вона зіщулилася, щосили борючись із наступом істерики….
