Марина заперечливо похитала головою і зробила кілька ковтків води. Руки тремтіли так сильно, що вона ледве утримувала склянку.
Думки плуталися, не бажаючи складатися в логічний ланцюжок. Сергій ніколи не говорив їй про кредит. Тим паче про такий — на три мільйони. Звідки в них могли взятися такі борги? І чому банк погрожує забрати квартиру?
— Можна подивитися, коли прийшли інші повідомлення від банку? — запитала вона, намагаючись говорити рівним голосом.
Антон кивнув і показав, як відкрити список СМС. У папці «Банк» виявилося понад двадцять повідомлень.
Найраніше датувалося лютим, за місяць до аварії. Марина гарячково перегортала листування. Спочатку банк вітав зі схваленням кредиту, потім інформував про надходження коштів на рахунок. Потім почалися нагадування про платежі, які ставали все наполегливішими. В одному з повідомлень вказувалася мета кредиту — особисті потреби. Заставою виступала їхня квартира на вулиці Центральній.
Підпис стояв Сергіїв, дата — 15 лютого.
— Цього не може бути, — прошепотіла Марина. — Він би мені сказав. Ми ж усе обговорювали разом, будь-які великі витрати.
Але докази були перед очима. У телефоні збереглися навіть фотографії документів: кредитний договір, довідка про доходи, згода на обробку персональних даних. Усе оформлено на ім’я Сергія Вікторовича Морозова, її покійного чоловіка.
Антон делікатно відвернувся, вдаючи, що зайнятий прибиранням робочого місця. Але Марина бачила, що він переживає за неї. В його очах читалося співчуття і розгубленість.
— Можна подивитися історію переказів? — попросила вона.
У банківському додатку збереглися всі операції за рахунком. Марина відкрила розділ із вихідними платежами й ахнула. Уся сума кредиту — 3 мільйони — була переказана одному одержувачу чотирма платежами протягом тижня. Одержувач: Аліна Петрова.
Це ім’я нічого їй не говорило. Марина спробувала згадати, чи згадував Сергій колись таку жінку: колегу, далеку родичку чи когось іще? Перекази були оформлені як «матеріальна допомога». Суми значні — від 500 тисяч до мільйона. Останній платіж пройшов 28 лютого, за два тижні до аварії.
Марина заплющила очі й спробувала заспокоїтися. Потрібно було думати раціонально, не піддаватися паніці. Можливо, є якесь пояснення. Можливо, Сергій планував розповісти їй, але не встиг.
— Скільки я вам винна за ремонт? — запитала вона, підводячись зі стільця.
— Півтори тисячі, — відповів Антон. — Але якщо у вас зараз труднощі…
— Ні, все гаразд.
Марина дістала гаманець і відрахувала потрібну суму. Руки все ще тремтіли, але вона намагалася триматися. Антон узяв гроші й простягнув їй візитку.
— Якщо щось іще знадобиться з телефоном, звертайтеся. І… тримайтеся там. Усе якось владнається.
Марина кивнула і попрямувала до виходу. На вулиці дощ посилився, але вона не помітила цього. В голові крутилася одна думка: потрібно терміново їхати додому і шукати документи. Можливо, Сергій залишив якісь пояснення.
Дорога додому зайняла пів години. Марина їхала в автобусі, притискаючи до грудей телефон чоловіка, і перечитувала повідомлення від банку. Кожне нове прочитання не приносило полегшення. Цифри залишалися незмінними.
«Три мільйони. Чотирнадцять днів до торгів. Аліна Петрова».
Ці слова звучали в голові як заклинання. Марина розуміла, що її життя щойно розділилося на «до» і «після». І тепер їй належало розбиратися в таємницях чоловіка, про існування яких вона навіть не підозрювала.
Вдома Марина насамперед замкнулася в кабінеті Сергія. Кімната пахла його одеколоном і старими книгами. Запах, який раніше заспокоював, тепер здавався чужим. Вона методично перебирала документи в письмовому столі, сподіваючись знайти якесь пояснення тому, що відбувається. У верхніх шухлядах лежали звичайні речі: ручки, скріпки, старі візитки. Марина перевірила кожну папку, кожен конверт. Нічого підозрілого.
Але коли вона потягнула за ручку нижньої шухляди, та не піддалася. Замкнено. Ключа ніде не було видно. Марина спробувала відкрити замок шпилькою для волосся, як показували у фільмах, але безуспішно. Тоді вона взяла викрутку з кухонної шухляди й обережно підчепила замок. Клацання — і шухляда відкрилася.
Усередині лежав акуратний стос документів, перев’язаний гумкою. Марина розв’язала вузол тремтячими пальцями й побачила квитанції грошових переказів. Усі адресовані одному одержувачу — Аліні Петровій. Суми різні, від 50 до 800 тисяч. Найраніша квитанція датувалася двома роками тому. Виходить, Сергій переказував цій жінці гроші регулярно, задовго до оформлення кредиту.
Марина перевернула одну з квитанцій і завмерла. На звороті дитячим почерком було написано: «Тату, коли ти забереш мене до себе? Мама каже, що скоро». Літери нерівні, з помарками, писала явно дитина років шести-семи. Наступна записка була ще відвертішою: «Таточку, я дуже сумую. Приїжджай швидше». І ще одна: «Мама купила мені нову сукню. Хочеш подивитися?»..
Коментування закрито.