Марина принесла розбитий телефон покійного чоловіка до невеликої майстерні на околиці міста, сподіваючись полагодити його для свекрухи. Коли майстер увімкнув відновлений пристрій, на екрані раптово з’явилося СМС-повідомлення від банку.
Технік глянув на текст і зблід, тихо покликавши її:
— Вам потрібно це прочитати, вибачте.
І Марина відчула, як світ починає руйнуватися під її ногами.
Майстерня розташовувалася в напівпідвальному приміщенні старого торгового центру, де пахло паяльником і пилом. Марина увійшла туди годину тому, дбайливо тримаючи в руках айфон Сергія з павутиною тріщин на екрані. Телефон пролежав у шухляді комода три місяці, з того самого дня, коли її чоловіка не стало.
Вона довго не наважувалася до нього доторкнутися. Щоразу, відкриваючи шухляду за шкарпетками, бачила знайомий чорний прямокутник і швидко закривала її. Але вчора свекруха, Галина Петрівна, поскаржилася, що її стара кнопкова «Нокія» зовсім розвалилася, а пенсії на новий телефон не вистачає.
Майстер Антон виявився чоловіком років сорока зі втомленими очима та натрудженими руками. Він уважно оглянув пристрій, похитав головою і сказав, що дисплей доведеться міняти повністю. Робота займе не більше години, якщо не виникне проблем із материнською платою.
Марина кивнула і влаштувалася на єдиному стільці поруч із робочим місцем. Антон увімкнув настільну лампу, дістав мікроскоп і почав акуратно відокремлювати розбите скло від корпусу. Його рухи були точними та впевненими. Видно було, що руки звикли до такої роботи.
За вікном мрячив жовтневий дощ. Марина дивилася на краплі, що стікали по склу, і думала про те, як пояснити дітям, що татів телефон тепер житиме у бабусі. Восьмирічна Катя зрозуміє, а от п’ятирічний Михайлик може засмутитися.
Антон працював мовчки, лише зрідка щось бурмочучи собі під ніс. Новий дисплей він встановив за пів години. Потім під’єднав телефон до зарядного пристрою і натиснув кнопку ввімкнення. Екран ожив, показавши знайому заставку з логотипом Apple. У цей момент пристрій завібрував, і у верхній частині екрана з’явилося сповіщення про нове повідомлення. Антон машинально глянув на текст і завмер.
Його обличчя змінилося, брови зійшлися на переніссі.
— Щось не так? — запитала Марина, помітивши його реакцію.
Антон повільно повернувся до неї, тримаючи телефон у руках. Його голос звучав невпевнено, майже вибачливо:
— Вам потрібно це прочитати. Вибачте, я не хотів підглядати.
Але повідомлення з’явилося просто перед очима. Марина взяла телефон і прочитала текст на екрані. Спочатку літери розпливлися, не складаючись у слова, потім сенс дійшов до неї, і вона відчула, як холод розливається по тілу.
«Заборгованість за кредитом — 3 мільйони. Квартира за адресою Центральна, 45 буде виставлена на торги через 14 днів. Для врегулювання звертайтеся до відділення банку або за телефоном гарячої лінії».
Марина перечитала повідомлення ще раз. Сподівалася, що помилилася. Але цифри залишалися тими самими. Три мільйони. Адреса теж була правильною. Їхня квартира, де вона живе з дітьми вже десять років.
Вона схопилася за край столу, щоб не впасти. Ноги підкосилися, у вухах задзвеніло. Антон швидко підставив їй стілець і налив води з пластикової пляшки.
— Ви в порядку? Може, викликати швидку? — занепокоївся він…
Коментування закрито.