Всередині ємності плавала невелика срібляста рибка. Не встигла Тетяна розгледіти, хто ж попався дідусеві, як погода стала стрімко псуватися. За кілька миттєвостей набігли хмари, почав накрапати дощик, що змінився поривами сильного, обпалюючого холодного вітру. Полетіло різко пожовкле листя. Ягоди в мисці, такі свіжі та привабливі секунди тому, прямо на очах обросли пліснявою. Через мить вони перетворилися на труху, яку підхопив черговий порив вітру. Ще секунда — і сірий пил, що залишився від рубінових ягід, полетів геть.
Дівчина розгублено подивилася на дідуся.
— Ой, що тут відбувається взагалі?
Літній чоловік насупився і суворо промовив:
— Послухай мене і не гай часу. Приїжджай, Танюро, поки не пізно. Прошу тебе, приїжджай скоріше в село.
Після цих слів дідусь розсипався на дрібний пил. Його, як і ягоди зовсім недавно, забрав геть черговий порив вітру. Тетяна скрикнула і прокинулася в сльозах.
Лише обожнюваний дідусь звав її Танюрою. Він весь час жартував, мовляв: «Я Юра, а ти Танюра, ми майже тезки». Жінка все б віддала за те, щоб знову побачитися з ним і з бабусею, обійнятися, поговорити одночасно ні про що і про все на світі. Їй так хотілося розповісти, як вона за ними сумує.
Уві сні все було так реалістично, що Тані стало не по собі: немов вона все ще відчувала дотик бабусі, відчувала силу дідусевих обіймів, відчувала запах трав, який завжди його супроводжував. Усі жести чоловіка були точно такими, як їх пам’ятала Тетяна.
Жінка була розгублена і налякана дивним сюжетом сну. Вона, незважаючи на незрозумілі збіги у своєму житті, не вірила у всяку містику на зразок віщих снів, але й залишити заклик дідуся без уваги була не в змозі. До того ж у неї в голові наполегливо крутилося твердження про те, що сновидіння з четверга на п’ятницю мають властивість збуватися. Цей забобон, що виплив невідомо з яких глибин підсвідомості, турбував нещасну. Хоча річниця з дня смерті дідуся була не так давно і Тетяна віддавала данину його пам’яті, вона, поміркувавши, дійшла висновку, що близька людина просить знову відвідати його могилку. От тільки до чого терміновість?
Продовжуючи обмірковувати сновидіння, жінка автоматично виконувала звичні дії і збиралася на роботу. Однак зосередитися на виконанні службових обов’язків вона була не в змозі. У проєкт постійно закрадалися помилки та описки, Тетяна витратила більше двох годин на завдання, над яким зазвичай працювала тридцять хвилин.
Відпрацювавши першу половину дня і не пішовши на обід, жінка відпросилася у директора, повідомивши, що їй треба терміново піти. Тетяна подивилася графік відправлення міжміського автобуса, що проходив повз село, і помчала на автовокзал. Вона знала, що неодмінно повинна поквапитися, адже її так про це просив дідусь.
На щастя, незважаючи на гарну погоду, що дозволила відстрочити завершення садово-городнього сезону, квиток для жінки знайшовся. Зрозумівши, що в селі магазин до моменту прибуття може бути вже зачинений, Таня купила в найближчому супермаркеті пачку макаронів, кілька банок тушонки, одну з яких вона планувала віднести як гостинець на цвинтар, трохи улюблених дідусем і бабусею цукерок-подушечок і пляшку води собі в дорогу. У сільському будинку, як пам’ятала жінка, залишалися крупи, пересипані в скляні банки, а в підполі стояли закрутки і відправлена на зберігання картопля, тож цілком можна було обійтися і цим. Однак не було в її звичці приїжджати в сільський будинок з порожніми руками.
Тетяна була суворо навчена старшими родичами не сподіватися тільки на запаси, а поповнювати їх у міру можливості. У часи, коли практично всі кошти йшли на лікування важко хворої бабусі, ця звичка була справжнім порятунком для сім’ї. У моменти, коли готівки в гаманці і коштів на картці майже не залишалося, запаси дозволяли не голодувати і спокійно перечікувати до виплат.
Намагаючись відволіктися від сумних думок, в автобусі Тетяна не втрималася, відкрила пакет і поклала в рот одну приторно-солодку карамельку. Хоча смак був не зовсім такий, як раніше, але все одно повертав її в минуле. Коли бабуся була жива, вона називала ці цукерки «Дуньчина радість», а дідусь незмінно її поправляв:
— Люба моя, це подушечки.
Бабуся сплескувала руками, а іноді удавано засмучувалася, питала в онуки:
— Танюшо, ти пиріг з подушечками будеш їсти?
Дівчинка заливалася радісним сміхом і сама ж обривала себе, щоб не накликати біду. Така розмова повторювалася із завидною регулярністю. Зараз доросла Таня розуміла, що жартівлива суперечка була свого роду забавою люблячих одне одного людей. Бабуся і дідусь на її пам’яті навіть жодного разу не сварилися. Так, сперечалися іноді, але не до хрипоти і не до образ.
Незалежно від різних назв, до чого ж смачним виходив у бабусі пиріг з цукерками-подушечками! Перетворення простих продуктів на ласощі було схоже на чаклунство, до якого вона залучала й онуку. Натруджені бабусині руки формували невеликі круглі колобки. Перед Танею ставилося завдання помістити всередину кожної кульки з тіста карамельку, потім бабуся, похваливши дівчинку за акуратність, відправляла колобки на сковорідку. При випіканні вони помітно збільшувалися в об’ємі і з’єднувалися в єдиний пиріг. Як же здорово було відламувати колишній колобок від компанії, що дружно обнялася, і насолоджуватися солодкою випічкою з запашним чаєм, з цілющими травами або з найсмачнішим топленим молоком!
Останні два роки свого життя бабуся практично навіть не вставала з ліжка і, звичайно, не пекла свій фірмовий розбірний пиріг. Таня, яка приїжджала в село, намагалася повторити кулінарний шедевр, діючи суворо за рецептом, але все одно виходило не так, як раніше. Бабуся, ледь відкусивши шматочок, нахвалювала випічку і завжди підбадьорювала онуку:
— Чудово вийшло, молодець, ти у нас просто чудовою господинею виросла. Ох, і пощастить же твоєму нареченому! Погуляти б на твоєму весіллі, а потім і йти на той світ не шкода.
Тетяна завжди намагалася переривати розмови на цю тему, а сама з тугою думала про те, що літньому дідусеві вже не так просто доглядати за хворою дружиною і господарством. Їй хотілося хоча б якось спростити їхній побут. Поступово в будинку з’явилися і сучасна пральна машина, і мікрохвильова піч. Дівчина заради матеріальної допомоги родичам перевелася на заочне відділення, влаштувалася на роботу в архітектурне агентство і навіть влізла в кредити, тому що основну частину коштів витрачала на ліки.
Вона намагалася приїжджати в село щотижня і навіть із закритими очима часом могла вгадати, що вже під’їжджає до рідних місць і скоро пора буде виходити. Однак іноді обставини виявлялися сильнішими: наприклад, треба було підготувати терміновий проєкт, або ж дівчина захворювала і боялася заразити бабусю і дідуся. Скільки разів Тетяна вмовляла своїх рідних стареньких переїхати до неї в місто, але щоразу отримувала відмову.
Бабуся постійно твердила одне й те саме:
Коментування закрито.