«Я нічого спеціально не робила, Ігорю», — Оксана говорила повільно, карбуючи кожне слово. «Просто подбала про себе: захистила те, що заробила сама, раз уже ти вирішив, що я маю питати в тебе дозволу на витрати власних грошей».
«Але це сімейні гроші, наші спільні!» «Це мої гроші, Ігорю: мої премії, моя спадщина, мої заощадження. І я маю повне право розпоряджатися ними так, як вважаю за потрібне».
Зв’язок урвався: Ігор кинув слухавку. Оксана поставила склянку в мийку й подивилася на годинник. «За чверть десята: до зустрічі зі Світланою ще багато часу, треба зібратися, прийняти душ, упорядкувати думки, бо далі почнеться найскладніше».
Ігор стояв біля каси номер п’ять, відчуваючи, як по спині стікає холодний піт. За ним у черзі вже вишикувалося чоловік сім, і всі нетерпляче переминалися з ноги на ногу, поглядаючи на годинники. Касирка, молода дівчина зі стомленим обличчям, утретє провела карткою по терміналу.
«Пробачте, але операцію відхилено», — сказала вона, простягаючи картку назад. «Недостатньо коштів на рахунку». «Цього не може бути», — прошипів Ігор, відчуваючи, як червоніють вуха. — «Там понад двісті тисяч, перевірте ще раз».
Дівчина зітхнула й повторила операцію: термінал знову пискнув відмовою. За спиною Ігоря хтось голосно обурився: «Може, в іншу касу перейдете, а то ми тут до вечора простоїмо». Ігор обернувся, кинувши злий погляд на того, хто це сказав, — літнього чоловіка з кошиком молока й хліба.
Потім судомно поліз у гаманець, дістаючи другу картку, свою особисту зарплатну. «Ось, спробуйте цю». Касирка мовчки взяла картку, провела; термінал подумав секунду й знову видав відмову.
«Господи, та що ж це таке?» — Ігор відчував, як долоні стають вологими. Він дістав третю картку, кредитну, якою майже не користувався. «Цю». — Та сама історія: відмова, недостатньо коштів.
«Молодий чоловіче, — стомлено мовила касирка, — може, ви зв’яжетеся з банком? А поки звільніть касу, будь ласка, тут черга». «Зараз», — гаркнув Ігор, дістаючи телефон.
Руки тремтіли так, що він ледве влучив пальцем по значку дзвінка. Набрав Оксану. Розмова була короткою й убивчою.
Коли вона кинула слухавку, Ігор кілька секунд стояв, дивлячись на згаслий екран, не в змозі повірити в те, що відбувається. «Вона… вона що, справді?» «Молодий чоловіче!» — голос касирки став різкішим. — «Звільняйте касу негайно, або я викличу охорону!»
Ігор підвів очі. На нього дивилися всі: касирка з погано прихованим роздратуванням, люди в черзі — з цікавістю й осудом. Літня жінка біля сусідньої каси навіть перешіптувалася з подругою, явно обговорюючи сцену.
«Я… зараз», — пробурмотів він, гарячково нишпорячи по кишенях. «Може, є готівка, хоч якась?» У кишені джинсів знайшлася зім’ята п’ятисотка й кілька дрібних купюр: усього сімсот.
А у візку продуктів майже на дев’ять тисяч. Він зранку спеціально вибирав усе найкраще: хамон іспанський, сир пармезан, креветки аргентинські, пляшку доброго червоного. Думав, покаже Оксані, що й сам може забезпечити гідний стіл.
«Тут на дев’ятнадцять тисяч двісті», — нагадала касирка, киваючи на екран. — «У вас є ця сума?» «Ні», — вичавив Ігор. «Тобто? Я думав… скасовуйте покупку».
Касирка закотила очі й почала скасовувати товари один за одним, пікнувши сканером. Це зайняло хвилини три, але Ігореві здалося, що минула вічність. Він стояв, опустивши голову, відчуваючи на собі десятки цікавих поглядів.
Хтось позаду голосно фиркнув, хтось пробурмотів: «Знайшов час вітрини розглядати, а грошей із собою не взяв». Коли касирка нарешті закінчила, Ігор схопив свій гаманець і швидким кроком попрямував до виходу. Щоки палали, у вухах дзвеніло від приниження й люті.
Як вона посміла?
