До того, як ці слова були вимовлені, до того, як перевернулося все її життя, був лише холодний, наскрізь продуваний протягами зал місцевого будинку культури. Анна сиділа на чолі довгого поминального столу. У повітрі важко висів запах церковного ладану, змішаний з ароматами вареної картоплі, кропу й солодкої куті.

Цей густий, задушливий запах здавався відчутним на дотик: він тиснув на плечі й не давав зробити глибокий вдих. Тридцять шість років — вік, коли в жінки ще багато сил, але сьогодні Анна почувалася глибокою старою. Її спина нила від довгого сидіння на жорсткому стільці, а очі запалилися й почервоніли від сліз, які вона витирала грубою паперовою хустинкою.
Вона опустила руку в кишеню своєї темної вовняної сукні. Там, на самому дні, лежала важка срібна монета малого номіналу, випущена 1991 року. Бабусина монета була її першою щасливою виручкою.
Анна звично провела великим пальцем по холодному ребристому краю. Цей простий рух завжди допомагав їй зосередитися в галасливій диспетчерській таксі, де вона працювала, але зараз навіть холодний метал не приносив утіхи. Бабусі Віри більше не було.
У залі стояв монотонний гул. Десятки виделок тихо стукали по дешевих керамічних тарілках. Анна підвела важкий погляд і подивилася на протилежний кінець столу.
Там сиділи її чоловік Стас і його старша сестра Аглая. Вони навіть не намагалися вдавати скорботу. Аглая, жінка сорока двох років з ідеальною укладкою й зверхнім виразом обличчя, постійно щось шепотіла братові на вухо.
На шиї Аглаї тьмяно мерехтіло намисто. Це були великі, рівні бабусині перли. Анна відчула, як до горла підкочується нудота, змішана з гірким почуттям провини.
Вона знала, що Аглая поїхала на дачу вчора вранці, ще до того, як тіло бабусі встигли забрати. Анна знала, навіщо вона туди поїхала, але промовчала. Як мовчала завжди, роками дозволяючи сестрі чоловіка хазяйнувати в їхньому житті, критикувати її роботу й вказувати, як виховувати доньку Машу.
Усе це робилося заради примарного миру в родині. Заради того, щоб Стас не засмучувався. І ось тепер Аглая сиділа на поминках у прикрасах покійної, а Анна навіть не знайшла в собі сміливості вимагати їх назад.
Ця слабкість з’їдала її зсередини. Намагаючись відволіктися, Анна перевела погляд на гостей. Людей прийшло несподівано багато для простої пенсіонерки, і люди ці були незвичайні.
Анна бачила власників м’ясних павільйонів із центрального ринку Верхнерська — суворих чоловіків у темних куртках. Бачила місцевого священника. Один за одним вони підходили до портрета бабусі Віри, перев’язаного чорною стрічкою.
Анна насупилася. Те, як вони вклонялися, не було просто ввічливістю. Це була глибока, майже благоговійна шана.
Старий торговець фруктами, огрядний чоловік із сивими вусами, постояв біля портрета, зняв кашкета й низько схилив голову, ніби прощався не з бабусею, яка пекла медові коржі, а з кимось дуже важливим. Чому вони так на неї дивляться? Ця думка промайнула в стомленій голові, але тут же розчинилася у в’язкому тумані горя.
Анна простягнула тремтячу руку до тарілки, щоб узяти шматок ритуального чорного хліба. У цю мить у кишені її сукні, просто поруч із срібною монетою, коротко й різко завібрував телефон. Вона здригнулася.
У такий день телефонувати могли тільки з роботи, якщо сталася аварія, або з дому. Анна дістала апарат. Екран засвітився, різонувши по втомлених очах.
Це було повідомлення від Стаса. Вона рефлекторно підвела голову. Стас сидів усього за двадцять метрів від неї, на іншому кінці столу.
Навіщо йому писати повідомлення?
