Карина різко сіла на дивані. Кров відхлинула від її обличчя, лишивши тільки нерівні плями контурингу на вилицях. «Я, мамо, це дитина, вона вигадує, фантазерка!» — фальшиво верескнула золовка, нервово смикаючи край свого дорогого халата.
«Настю», — Даша м’яко торкнулася плеча доньки. «А що ще тітка сказала про довідку з клініки?» «Що за гроші лікарі будь-яку марсіанську лихоманку напишуть», — охоче відрапортувала дівчинка.
«І що розтяжки від вагітності їй не потрібні?» «Вона краще сумку купить». Юра сидів у кріслі, дивлячись у стіну.
Його обличчя за кілька секунд набуло дивовижно землистого відтінку. Ідеально вибудувана картина світу, у якій він був благородним рятівником нещасної сестри-жертви, з тріском завалилася розбитим коритом йому на голову. «Ти, — Юра важко ковтнув, повертаючись до сестри, — ти здала квартиру й приїхала сюди тягнути з мене гроші під виглядом депресії?»
«Юрчику, ну ти чого, це просто інвестиція», — спробувала піти на поп’ятну Карина, але голос її тремтів, видаючи паніку. «Мені ж треба на щось жити!» Даша ляснула в долоні.
Звук вийшов хльостким, таким, що повертав усіх до жорсткої реальності. «Так, інвестиційні генії й жертви марсіанських лихоманок, гру закінчено!» Даша сперлася на спинку дивана, відчуваючи себе господинею становища на всі сто відсотків.
«Карино, у тебе рівно п’ятнадцять хвилин, щоб зібрати свої валізи й покинути мою квартиру». «Це і Юрина квартира теж!» — спробувала огризнутися Зінаїда Аркадіївна, хоча запал її помітно згас після публічного викриття доньки. «Цілком правильно!» — Даша кивнула…
