— Мені не убуде, Олеже. Але брехати я не збираюся. Якщо твоя тітка Люба спитає, ким я працюю, я відповім правду.
— Вічно ти все ускладнюєш! — Він ударив долонею по керму. — От у Славка дружина — золото. Сидить удома, дітей виховує. Чоловікові в рот заглядає. А ти? Кар’єристка.
— То йди до дружини Славка, — холодно парирувала Марина. — Тільки май на увазі, що дружина Славка не купить тобі новий телефон і не оплатить путівку до Туреччини, яку ми планували на жовтень.
Олег замовк, насупившись. Аргумент про гроші завжди діяв на нього безвідмовно, але викликав напад глухої злості. Він ненавидів свою фінансову залежність, але ще більше ненавидів це визнавати.
Машина звернула на гравійну дорогу, що вела до будинку свекрухи. Біля воріт уже стояло кілька автомобілів. Родичі почали збиратися. Марина відчула, як усередині все стискається в тугий вузол. Інтуїція підказувала: цей вечір добром не скінчиться. Надто багато напруги накопичилося за останні місяці. Надто часто Галина Петрівна дозволяла собі шпильки, перевіряючи межі дозволеного.
— І ще, — Олег заглушив мотор і повернувся до дружини. — Мама просила, щоб ти сьогодні не випиналася.
— Я не їм холодець, Олеже. Ти ж знаєш.
— Заради пристойності. З’їси ложку, скажеш «смачно», і все. Не будь стервом, Марин. Сьогодні ювілей. Просто зроби так, як я прошу.
Він вийшов із машини, не чекаючи відповіді, і попрямував відкривати багажник, щоб дістати торт. Марина залишилася сидіти в салоні ще кілька секунд, збираючись із духом. Вона подивилася на своє відображення в дзеркалі заднього виду: втомлені очі, щільно стиснуті губи. «Стерво», — подумки повторила вона слова чоловіка. Ну що ж. Якщо ви так хочете бачити стерву, може, варто її показати.
Вона вийшла з машини, розправила плечі й натягнула на обличчя чергову усмішку. Повітря пахло прілим листям і димом від мангалів сусідів. Біля воріт будинку Галини Петрівни вже стояла тітка Люба, кутаючись в об’ємний в’язаний кардиган, і з цікавістю спостерігала за прибулими.
— Ой, з’явилися, не запилилися! — голосно гукнула вона, навіть не привітавшись. — А ми вже думали, ви до вечора їхатимете. Галя там уся знервувалася.
Марина підійшла ближче, кивнула родичці:
— Добрий день, тітко Любо. Ми не запізнилися, час ще є.
— Є-то є, та помічників нема, — пробурчала тітка, окидаючи Марину оцінювальним поглядом. — Іч, вирядилася. Сукня, мабуть, дорога. А допомагати хто буде? Галя сама на кухні надривається.
Олег, сопучи, тягнув величезну коробку з тортом.
— Тітко Любо, привіт. Де мати?
— У хаті, де ж іще? Біжи, синочку, потіш матір. А ти, Марино, давай пальто знімай і на кухню. Там салати ще не всі нарізані.
Марина стиснула зуби. Сценарій завжди був один і той самий. Її запрошували як гостю, але з порога намагалися перетворити на безкоштовну прислугу.
— Я зараз переодягнуся і підійду, — ввічливо, але сухо відповіла вона, проходячи повз тітку до будинку.
У передпокої пахло смаженим м’ясом, парфумами «Красная Поляна» і якоюсь затхлістю, яка завжди властива старим будинкам, як їх не провітрюй. Марина повісила пальто на вішак, акуратно поставила коробку з масажером на тумбочку.
— Олежо! Синочку! Приїхали! — пролунав із глибини будинку громогласний голос Галини Петрівни.
Свекруха випливла з кухні, витираючи руки об фартух, надітий поверх святкової сукні з люрексом. Вона була жінкою великою, монументальною, з високою зачіскою, щедро залитою лаком.
— Матусю! З днем народження! — Олег кинув торт на стілець (Марина подумки ахнула, сподіваючись, що крем не поплив) і кинувся обіймати матір.
Галина Петрівна розцілувала сина в обидві щоки, залишивши сліди яскравої рожевої помади.
— Дякую, мій рідний! Дякую! Який ти в мене красень! Увесь у батька!
Марина стояла осторонь, чекаючи своєї черги. Коли обійми розімкнулися, вона ступила вперед:
— З днем народження, Галино Петрівно! Здоров’я вам і довгих літ!
Свекруха перевела на неї погляд. Усмішка миттю стала натягнутою, в очах з’явився холодний блиск.
— А, Марино! Здрастуй! Ну, дякую, що привезла мого сина. А то я вже думала, ти його зовсім роботою заїздила, бідолашного. Вигляд у нього втомлений. Не годуєш чоловіка зовсім?
— Олег чудово харчується, — стримано відповіла Марина. — Ми привезли вам подарунок. Ось, на тумбочці.
Галина Петрівна побіжно глянула на дорогу коробку, навіть не підійшовши до неї.
— А, ну нехай стоїть. Потім подивлюся. У мене там гуска в духовці горить. Не до коробок зараз. Ти, Марино, давай, не стій стовпом. Іди на кухню, картоплю треба потовкти. А то вирядилася, як на парад. У такій сукні тільки сидіти та очима лупати. А в нас тут сім’я проста, робоча.
Вона розвернулася й пішла, голосно шаркаючи капцями. Олег винувато глянув на дружину, але нічого не сказав, поспішивши за матір’ю. Марина залишилася сама в напівтемному передпокої, дивлячись на свій відкинутий подарунок вартістю 40 тисяч. Перший тривожний дзвіночок пролунав надто голосно, щоб його не помітити. Сьогодні її не просто хотіли вколоти. Сьогодні готувалася показова прочуханка.
Марина повільно видихнула, намагаючись заспокоїти пришвидшене серцебиття. «Спокійно, Марин, спокійно. Це лише кілька годин. Поїси, посидиш, усміхнешся і поїдеш», — вмовляла вона себе, прямуючи до кухні.
Дім Галини Петрівни завжди тиснув на неї. Низькі стелі, серванти, заставлені радянським кришталем, килими на стінах. Усе це створювало атмосферу музею застійних часів, де час завмер. А повітря було просякнуте запахом старих образ і невисловлених претензій.
На кухні панував хаос. Стіл був завалений мисками з салатами, нарізками, банками з соліннями. Галина Петрівна металася між плитою і мийкою, зображаючи бурхливу діяльність мучениці.
— Ну, нарешті! — кинула вона через плече, не дивлячись на невістку. — Бери товкачку, каструля на плиті. Молоко в холодильнику, масло там же. Та хутчіше, гості за десять хвилин за стіл сядуть.
Марина підійшла до плити. Величезна каструля з картоплею парувала.
— Галино Петрівно, а де фартух? Я ж сукню забрудню.
Свекруха фиркнула, повертаючись до неї всім корпусом.
— Фартух? А ти про що думала, коли збиралася? Знала ж, що допомагати доведеться. Чи ти думала, приїдеш на все готове, ніжку на ніжку закинеш і царицею сидітимеш? Он, на цвяшку висить якась ганчірка, прикрийся.
Ганчіркою виявився старий заяложений кухонний рушник із плямами невідомого походження. Марина гидливо взяла його двома пальцями.
— Я краще обережно, без цього.
— Ну-ну, чистюля, — з’їдливо мовила Галина Петрівна, з гуркотом дістаючи деко з духовки. — Дивися мені, щоб пюре було без грудочок. Олег грудочки з дитинства ненавидить. У нього шлунок ніжний, не те що в тебе. Ти-то, мабуть, на своїх роботах звикла фастфудом харчуватися, тобі байдуже, що до рота пхати.
Марина промовчала, починаючи розминати картоплю. Вступати в перепалку зараз не було сенсу. Свекруха явно шукала привід для скандалу, підживлюючись негативною енергією.
— До речі, — продовжила Галина Петрівна, змащуючи гуску жиром. — Ти що, знову погладшала? Сукня аж тріщить по швах. Дивися, рознесе тебе до тридцяти років. Олег на молоденьких задивлятися почне. Чоловіки, вони люблять очима. А ти й так не красуня, ще й за собою не стежиш.
Удар був розрахований точно. Марина справді комплексувала через кілька зайвих кілограмів, набраних на нервовому ґрунті. Але чути це від жінки, чий розмір одягу давно перевалив за шістдесятий, було смішно й образливо водночас.
— Я у своїй вазі почуваюся чудово, Галино Петрівно, — холодно відповіла Марина, додаючи масло в пюре. — І Олегові все подобається.
— Ой, та що він тобі скаже, — махнула рукою свекруха. — Він у мене вихований, делікатний. Не хоче тебе образити. А матері ж він усе розповідає. Жаліється, що ти зовсім обабилася. Вдома в халаті ходиш, не фарбуєшся. Жінка має надихати, а ти… Тільки гаруєш, як шкапа.
Марина завмерла з товкачкою в руці. Олег жаліється. Їй?
