— Яка тобі взагалі різниця? Подарували хорошу річ на свято. — Це подарував той чоловік, який має сьогодні до тебе прийти?
— Саме він, — продовжувала впевнено гнути свою лінію Анна. — Аню, будь дуже обережна з такими щедрими залицяльниками. Якщо дарують такі неймовірно дорогі речі, то й попит потім буде теж чималий.
Михайло з неприхованою тривогою подивився на колишню дружину. — Я обов’язково це врахую, Мішо, а тепер іди, — нервово відповіла Анна. Її вже починала серйозно дратувати його раптова нав’язливість і ця показна турбота.
От найменше їй зараз треба було його недоречної участі в її особистому житті. З якого дива вона мала б йому відверто розповідати, звідки насправді взявся цей медальйон? Михайло більше ані слова не сказав і тільки сумно кивнув на прощання.
У передпокої він повільно накинув куртку, взувся й тихо пішов, пробурмотівши біля дверей щось на кшталт «бережи себе». Вона тільки нарочито важко зітхнула йому вслід, усім своїм виглядом показуючи, що вкрай стомлена його присутністю. Насправді це було зовсім не так, але якась внутрішня жіноча шкідливість раптом прокинулася в ній.
Міша остаточно пішов, а вона потім ще дуже довго сиділа сама на тихій кухні. Пила зовсім охололий чай, дивилася на подарований букет, і чомусь знову нестерпно хотілося плакати. Але вона зусиллям волі стрималася: більше ніяких сліз через колишнього чоловіка, він їй тепер ніхто.
Після цього подзвонив зять, улюблена донька, старі знайомі й колеги по роботі. Усі від щирого серця тепло вітали Аню з весняним святом. Жіночій половині абонентів вона також відповідала щирими й добрими привітаннями.
Навіть не чекала, що її телефон буде таким незвично активним у цей вихідний день. Після обіду вона дістала смачну ковбасу, сир і ще щось зі своїх учорашніх покупок. Прихопивши пляшку шампанського, вона затишно вмостилася перед телевізором у вітальні.
Анна пила, їла, із задоволенням дивилася старі радянські фільми, і настрій начебто помітно поліпшився. Лише зрідка її задумливий погляд падав на старовинний медальйон, що лежав поруч. І відразу в неспокійній душі знову народжувалися тривожні запитання про минуле.
Ні, сьогодні вона зовсім точно не шукатиме на них відповідей, залишить це на потім. Трохи пізніше вона обов’язково в усьому детально розбереться. І все ж після довгих святкових вихідних Анна, прихопивши медальйон, вирушила до одного з міських ломбардів.
Вона спеціально вибрала той, у якому, на думку відгуків з інтернету, працював чудовий фахівець з оцінки старовинних коштовностей. — Цікава річ, — задумливо промовив старий оцінювач і дуже уважно оглянув медальйон крізь лупу. Потім він із неприхованою цікавістю подивився на жінку, що стояла перед ним.
— Пані, а звідки ця неймовірна краса у вас? — Дісталася у спадок по родині, — охоче й упевнено відповіла Анна. — І відповідні підтвердні документи на неї є?
— Є, — збагнувши, що не варто вдаватися в зайві подробиці, і оком не моргнувши, збрехала жінка. — Але я ніяк не збагну, скільки зараз він реально коштуватиме на ринку. Прикраса ж старовинна, і я ще не знаю, де взагалі могли таке виготовити, дуже цікаво дізнатися.
Оцінювач задумливо покрутив у сухих руках важкий виріб і обережно відкрив його. Він мигцем глянув на маленькі фотографії всередині й знову втупив свій чіпкий погляд в Анну. — Я поки що не беруся точно назвати його ціну й місце походження.
— Гравіювання, звісно, зроблене значно пізніше, і це трохи здешевлює сам виріб. Але все ж він являє собою дуже цікаву й рідкісну роботу. Якщо ви його в мене залишите, я можу детальніше все вивчити й з’ясувати, — промовив він після невеликої паузи.
Щось у його улесливому голосі сильно насторожило жінку, і вона заперечно похитала головою. — Ні, не треба, мені це не настільки вже життєво необхідно. Для мене цей медальйон — просто цінна сімейна пам’ять про предків.
— Головне, що я тепер точно знаю, що це не якась дешева дрібничка. Чемно подякувавши фахівцеві, Анна пішла з ломбарду, але чомусь із якимось липким відчуттям незрозумілої тривоги. І після цього весь день, працюючи зі звичними клієнтками, вона ніяк не могла позбутися внутрішнього хвилювання.
Перед її очима постійно стояв образ того дивного оцінювача, старого з неприємним чіпким поглядом. Його скрипучий голос так нав’язливо й лунав у її втомленій голові: «Звідки у вас ця річ, пані?». Першим ділом, повернувшись увечері додому, Анна знову надійно сховала медальйон у килимі.
Вона міцно зашила розпоротий мішечок, а потім насилу повернула важкий килим назад у темну комору. «Нехай поки там полежить від гріха подалі», — вирішила вона про себе. Внутрішнє чуття підказувало їй, що саме так зараз буде найправильніше.
І все ж неспокійні думки про невідомого батька ніяк не давали їй спокою. Може, він якимось немислимим дивом іще живий і здоровий? Вона довго перебирала в пам’яті всіх родичів, хто міг би їй допомогти трохи відкрити цю завісу таємниці.
Несподівано згадала про тітку Любу, яка давно жила в глухому селі. Тітка доводилася двоюрідною сестрою Наталії, матері Анни, і начебто в далекій юності вони дуже добре спілкувалися. Люба тоді жила в місті, вчилася в місцевому училищі на кухаря-кондитера.
Потім вона поїхала до батьків, там вдало вийшла заміж і все життя пропрацювала в місцевій колгоспній їдальні. Вона мала бути ще жива, бо нечисленні родичі нічого поганого не повідомляли. У великій рідні ж зазвичай так заведено: дзвонять тільки тоді, коли трапляється щось непоправне…
