— слушно зауважила вона.
— Я вже взяв відпустку за власний рахунок, — спокійно пояснив Михайло. — А хіба так можна було зробити? Як я пам’ятаю, раніше у твоїй державній поліклініці це керівництвом зовсім не віталося.
— Я ж тепер у приватному медцентрі працюю. Так, там начальству теж це не дуже подобається, але вникли в становище й відпустили. Анна тільки мовчки й вдячно кивнула йому у відповідь.
Уся ця кримінальна ситуація їй дуже не подобалася. І тверде бажання Михайла бути постійно поруч зараз було їй навіть приємне. Михайло знову переїхав до неї в квартиру.
Щоправда, Анна суворо сказала, що це лише на час, і він покірно погодився. Він як вірний охоронець проводжав її й зустрічав із роботи вже кілька днів поспіль. Вони багато спілкувалися, жили під одним дахом, але поводилися поки що тільки як старі друзі.
Того злощасного вечора Анна вийшла з перукарні й неспішно попрямувала до зупинки. Несподівано просто поруч із нею різко загальмувала тонована старенька «дев’ятка». Анна навіть пискнути й якось зреагувати не встигла.
Із машини миттєво вискочив дуже кремезний чоловік і грубо затовкнув її до салону. Вона й крикнути про допомогу не встигла. А на передньому сидінні в машині вона з жахом побачила того самого зниклого старого з ломбарду.
Автомобіль із вереском шин зірвався з місця. Анна в німому жаху дивилася на своїх зухвалих викрадачів. Їх у тісному салоні було троє.
Той самий хитрий старий, здоровенний бугай поруч із нею і щуплий водій. Водій увесь час нервово курив і постійно поглядав на перелякану жінку в дзеркало заднього виду. — Хто ви такі й що вам від мене потрібно? — нарешті, тремтячи від страху, змогла видавити Анна.
— Пані, ми ж уже з вами нещодавно зустрічалися. Бачу по ваших очах, що ви мене теж прекрасно впізнали, — промовив своїм скрипучим голосом старий. — Тому давайте без істерик будемо гранично відверті.
— Мені треба від вас лише сущу дрібницю. Віддайте нам по-доброму те, що вам по праву не належить. — Але я в житті нічого не брала чужого! — обурилася Анна.
— Не сперечаюся, особисто ви не брали. Взяв це, як я розумію, ваш покійний батько, Петько-бовдур. — Ви зараз про медальйон говорите?
— Але ж він і так у вас! Це ж ви були тоді в мене в квартирі з обшуком, — у відчаї вигукнула Анна. — Кмітлива яка! — злобно хмикнув верзила, що сидів поруч із нею.
— Так, пані, ви вже вибачте, що завдали вам таких побутових незручностей. Але інакше ми просто не могли вчинити в тій ситуації, — холодно промовив старий. Голос його раптом став іще різкішим і злішим.
— Куди ви сховали камінь? — Я клянуся, що в очі його не бачила! Його спочатку не було в цьому медальйоні.
— Не вірю жодному слову! Смарагд був на місці, коли Петро забрав коштовності з квартири ювеліра. Я ж теж був у тій квартирі й бачив медальйон із каменем на власні очі.
— Але мені він дістався саме в тому вигляді, що зараз у вас! — мало не плачучи, вигукнула Анна. — Ясно, по-доброму дівчина розуміти відмовляється.
— Тому їдемо в ліс, — глухо подав голос водій. — Так, голубчику, поїхали просто в ліс, — зловісно відповів старий. — Навіщо в ліс? — прошепотіла в тваринному жаху Анна.
— А от там ти нам усе як миленька розкажеш, — гидко вишкірився верзила. І тут водій почав брудно лаятися й різко маневрувати на дорозі. А потім раптом пролунав сильний глухий удар металу об метал.
Анна побачила у вікно, що дорогу їм намертво перегородила знайома машина. Це був розбитий автомобіль її вірного чоловіка. Щуплий водій вискочив із покорченої «дев’ятки» й із кулаками пішов на Михайла.
Михайло теж уже безстрашно вийшов із салону своєї машини, готовий до бійки. Але тут удалині почувся пронизливий рев поліцейської сирени. А буквально за хвилину жорстко спрацювала озброєна група захоплення, під’їхала поліція.
Усіх трьох злочинців миттєво скрутили й затримали. Ледь живу від пережитого страху Анну міцно притискав до себе Михайло. А вона зовсім цьому не противилася й плакала в нього на грудях.
Уперше за довгі-довгі роки вона реально відчувала надійний захист чоловіка. Вона відчувала його потужну підтримку й міцне чоловіче плече. Вони, обійнявшись, стояли біля розбитої машини й просто мовчали.
— Михайле Олександровичу, ну що ж ви так бездумно ризикуєте собою…
