«Сідайте, Галино Петрівно, ми ще не закінчили». Свекруха сіла, її обличчя стало сірим, ніби з нього разом вийшла вся кров. Коли експертиза закінчилася, Марина вийшла в коридор першою.
Ноги не тримали, і вона прихилилася до стіни, притискаючи до себе Мишка. Вона не могла повірити в те, що щойно сталося. Не могла повірити, що хтось нарешті побачив правду.
Галина Петрівна пройшла повз, не дивлячись на неї. Її підбори стукали по лінолеуму, зло й уривчасто. Вона дістала телефон і почала комусь телефонувати, але Марина вже не чула, що вона каже.
Потім із кабінету вийшов Костя. Він зупинився за кілька кроків від Марини й дивився на неї так, ніби бачив уперше. У його очах було щось нове.
Не злість, не роздратування, а розгубленість. Розгубленість людини, яка раптом зрозуміла, що все життя дивилася не туди. «Зачекай, — сказав він, — нам треба поговорити».
Марина дивилася на нього й мовчала. Мишко заворушився в неї на руках, і вона машинально почала його похитувати. Уперше за два роки чоловік говорив із нею без оглядки на матір.
Уперше за два роки він дивився їй у вічі. Але вона вже знала, що це нічого не змінить. Запізно.
Надто багато всього було сказано й зроблено. Надто багато ночей вона плакала в подушку, поки він спав поруч і не чув. «Говори», — сказала вона й приготувалася слухати.
Повний висновок експертизи прийшов за тиждень. Марина стояла біля поштової скриньки, тримаючи в руках конверт з офіційним штампом, і не наважувалася його відкрити. Мишко спав у візочку поруч, і його тихе дихання було єдиним звуком у порожньому під’їзді.
Вона читала висновок тричі, не вірячи власним очам. «Ознак, що перешкоджають вихованню дитини матір’ю, не виявлено. Рекомендована сімейна терапія, насамперед для батька дитини.
Відзначено виражену емоційну залежність чоловіка від матері, що потребує корекції». Марина прихилилася до холодної стіни під’їзду й заплющила очі. Вона не плакала.
Сльози скінчилися десь між другим і третім місяцем цього кошмару. Але всередині щось відпустило. Тугий вузол, який вона носила в грудях так довго, що встигла забути, як дихати без нього, розплутався.
Коли вона ввійшла до квартири, Галина Петрівна вже чекала. Вона стояла в передпокої, схрестивши руки на грудях, і її обличчя було маскою холодного спокою. Костя сидів на дивані у вітальні й дивився в підлогу.
— Ну? — спитала свекруха. — Що там написали твої експерти?
