— горлав він, і Мишко в ліжечку заходився плачем. «Мати цілий день із твоєю дитиною сидить, а ти навіть чай заварити не можеш!» Марина стояла мовчки.
Рука в кишені халата намацувала телефон. Натиснула кнопку запису. «З моєю дитиною?» — перепитала вона тихо.
Так тихо, щоб він повторив голосніше. «З твоєю, так. Бо користі від тебе ніякої».
Галина Петрівна сиділа в кріслі й дивилася на сина зі схваленням. Вона не втручалася. Вона насолоджувалася.
Уночі Марина переслуховувала записи. Їх накопичилося вже понад двадцять. Голос свекрухи, що відмовляється допомогти.
Голос чоловіка, який кричить на неї при дитині. Звук плачу Мишка на тлі. Вона відкрила банківський застосунок і зробила скриншоти всіх переказів.
Потім знайшла сайт юридичної консультації й записала запитання, які хотіла поставити. У неї було два місяці до повторної перевірки опіки. За цей час вона мала зібрати достатньо доказів, щоб перевернути гру, щоб показати, хто насправді є загрозою в цьому домі.
Вона вже засинала, коли згадала дещо дивне. Удень вона бачила, як Галина Петрівна виходила зі спальні. З їхньої спальні, де Марина залишила сумку.
Сон зник миттєво. Марина встала, прокралася в коридор, дістала сумку з шафи. Відкрила внутрішню кишеню.
Фотографія зникла. Стара фотографія, яку вона зберігала як нагадування про те, що одного разу вже впоралася сама й упорається знову. На ній була Марина три роки тому, біля входу до клініки в іншому місті.
У тому місті, де вона лікувалася від депресії, де стояла на обліку в психдиспансері. Про це не знав ніхто. Ні Костя, ні тим більше його мати.
Марина ніколи нікому не розповідала. Вона стояла в темному коридорі, стискаючи порожню сумку, і розуміла. Галина Петрівна знайшла фотографію.
Галина Петрівна почала копати. І якщо в неї справді всюди знайомі, як вона любить повторювати, то скоро вона дізнається все. Марина повернулася в ліжко й лежала з розплющеними очима до світанку.
Страх нікуди не подівся, він став тільки гострішим. Але тепер до нього домішувалося щось іще, щось схоже на рішучість. Вона навчиться битися.
У неї немає іншого вибору. Через два місяці, коли опіка прийшла з повторною перевіркою, Марина була іншою. Вона відчинила двері в чистій білій блузці, з укладеним волоссям, з текою документів у руках…
