Марина мовчки простягнула їй конверт. Вона дивилася, як Галина Петрівна розгортає папір, як бігають її очі по рядках, як змінюється вираз обличчя — від упевненості до подиву, від подиву до люті. — Це неможливо! — сказала свекруха, і її голос здригнувся.
— Це якась помилка, я скаржитимуся. — Я знаю людей у міністерстві, вони… Вона не договорила.
Папір у її руках затрусився, і Марина раптом побачила те, чого не помічала раніше. Старечі плями на шкірі, тремтячі пальці, розгубленість в очах. Галина Петрівна вперше мала вигляд не всесильної господині, а просто літньої жінки, яка втратила контроль.
«Емоційна залежність, — прочитала свекруха вголос, — що потребує корекції». — Це про тебе, Костю. Вони написали, що ти хворий, що я зробила тебе хворим.
Костя підвів голову. Він дивився на матір так, ніби бачив її вперше. Без звичного обожнювання, без готовності підкорятися.
У його очах було щось нове, щось схоже на пробудження. «Мамо», — почав він. Але Галина Петрівна вже не слухала.
Вона жбурнула папір на підлогу й схопила зі столу чашку, ту саму, з якої пила чай щоранку, поки Марина готувала їй сніданок. Чашка полетіла в стіну й розбилася з оглушливим дзвоном. Мишко прокинувся й заплакав.
— Розмазня! — кричала Галина Петрівна, і її голос зривався на вереск. — Зрадник! Я тебе виростила, я все життя на тебе поклала, а ти дозволив цій… цій…
Вона не могла дібрати слова. Вона задихалася від люті, і її обличчя стало багряним, майже фіолетовим. Марина притиснула до себе сина, що плакав, і відступила до дверей.
Костя сидів на дивані й дивився на матір. Він не рухався, не намагався її заспокоїти, не кинувся піднімати уламки. Він просто дивився так, як дивляться на незнайому людину в метро.
Марина пішла до спальні й почала збирати речі. Вона робила це методично, спокійно, ніби виконувала давно відрепетирувану дію. Склала Мишкові повзунки, сорочечки, брязкальця.
Взяла свій одяг, тільки найнеобхідніше. Документи, телефон із записами. Із вітальні долинав голос Галини Петрівни.
Вона погрожувала судами, поліцією, прокльонами. Обіцяла забрати онука, розорити Марину, знищити її життя. Марина слухала й складала речі в сумку.
Страху більше не було. Було тільки спокійне розуміння того, що треба робити. Коли вона вийшла в передпокій із сумкою в одній руці й Мишком у другій, Костя встав із дивана.
Він ступив до неї й зупинився у дверях, загороджуючи вихід. «Зачекай, — сказав він. — Може, спробуємо терапію?» «Разом…
