Уже вдома Марина, все ще гранично міцно, дбайливо й ніжно притискаючи цілком заспокоєного, ситого Данила до своїх грудей, повільно, на ватяних ногах підійшла до свого великого, чотирилапого рятівника й безсило опустилася перед ним на коліна. Заплакана жінка, більше не в змозі стримувати безперервний потік гірких, пережитих страхів і водночас цілком щасливих, очищувальних сліз, обхопила велику, кудлату, лобату голову Барона обома руками, гаряче, уривчасто цілуючи його у вологий, холодний шкіряний ніс. Вона безупинно, немов молитву, безконечно шепотіла слова великої вдячності, гаряче клявшись любити цього неймовірного, героїчного пса до самого кінця його днів і ніколи в житті не забувати про те велике диво, яке він для них сьогодні зробив.
Розумний пес, ніби цілком, до самих глибин розуміючи всю неймовірну глибину почуттів і емоцій своєї сильно зворушеної, заплаканої господині, тихо, заспокійливо й безмежно віддано заскиглив, дбайливо злизуючи шорстким язиком солоні сльози з її блідих, тремтячих щік. Увечері, того знаменного, сповненого найстрашніших потрясінь і великого спасіння дня, повернувшись до своєї затишної, звичної квартири, вірний пес цілком очікувано, заслужено отримав величезну, щедру, подвійну порцію своєї найсмачнішої, найулюбленішої їжі. Але Марина цілком точно, без найменших сумнівів знала, що головною, найвищою й найціннішою нагородою для цієї сміливої, шляхетної тварини завжди залишалася й вічно залишатиметься повна, непорушна безпека своєї обожнюваної, улюбленої родини.
Неймовірна звістка про дивовижний, фантастичний порятунок грудного немовляти розумним, хоробрим собакою розлетілася всіма вулицями їхнього невеликого, тихого містечка з вражаючою, майже надприродною швидкістю, миттєво обростаючи все новими, неймовірними й барвистими героїчними подробицями. Усі численні сусіди під час випадкової зустрічі тепер дуже шанобливо, з повагою кивали Марині й із неприхованим, великим захопленням дивилися на спокійного, з гідністю крокуючого поруч із нею великого, впевненого в собі, красивого чепрачного красеня. Дуже багато людей навіть спеціально приносили знаменитому Баронові різні смачні собачі ласощі, щиро намагаючись таким нехитрим, простим способом висловити своє глибоке особисте визнання його видатного, вражаючого собачого інтелекту, відданості й безмежної відваги.
Сама ж молода мати після того пам’ятного, страшного, ледь не завершеного трагедією випадку стала ставитися до звичайних, щоденних прогулянок у парку з набагато більшою, майже маніакальною, параноїдальною обережністю, тривогою й граничною, постійною уважністю. Тепер вона завжди гранично ретельно, неймовірно прискіпливо, по кілька разів перевіряла кожен прихований сантиметр дитячого візочка, кожну найменшу складочку теплого пледа, перш ніж акуратно покласти туди свого дорогоцінного, усміхненого, нічого не підозрюючого синочка. І хоча елементарний, холодний здоровий глузд чітко підказував їй, що статистична ймовірність повторної, випадкової зустрічі з рідкісним екзотичним скорпіоном дорівнює абсолютному нулю, любляче материнське серце все одно тривожно, болісно стискалося від будь-яких, навіть найтихіших шерехів.
Великий Барон же, здавалося, зовсім, ані на йоту не змінив свого звичного, філософського, спокійного ставлення до цього життя й своїх прямих, добровільно й назавжди взятих на себе відповідальних обов’язків головного, незмінного охоронця. Він так само гордо, красиво й цілком незворушно, ритмічно крокував попереду візочка, що котився, безперервно скануючи весь навколишній простір своїм феноменальним, безпомилковим біологічним радаром, готовий будь-якої, навіть найнесподіванішої секунди смертельно відбити цілком нову загрозу. Для нього цей довершений, обговорюваний усіма героїчний подвиг був зовсім не приводом для якоїсь собачої гордості чи марнославства, а лише звичайною, щоденною, рутинною роботою із захисту тих слабких, кого він безмежно, безумовно й віддано любив.
Невблаганно, швидко минали довгі роки, маленький, урятований від смерті Данило поступово, на радість батькам підростав, швидко вчився ходити власними ногами, смішно вимовляти перші слова й із кожним новим днем дедалі більше, дедалі сильніше й нерозривніше прив’язувався до свого великого, кудлатого друга. Підрослий хлопчик дуже часто, зовсім безстрашно засинав у міцних обіймах великого, теплого, дихаючого собаки, глибоко зариваючись своїм маленьким, щасливим личком у його густу, пахучу домом шерсть, відчуваючи там абсолютну, непорушну, вічну безпеку й затишок. А старіючий Барон, попри виразну сивину, що з’являлася на його розумній морді, вперто продовжував із честю нести свою незмінну, почесну варту, чуйно охороняючи безтурботний сон і глибокий спокій свого врятованого, улюбленого людського дитинчати…
