«Ваша бабуся наготувала такий бенкет із доказів, що гості ризикують об’їстися ще на стадії закусок, так і не дочекавшись десерту». Дмитро Володимирович розташувався в першому ряду, підібгавши губи, поруч зі своїм захисником. Той гарячково перекладав папери з виглядом людини, яка намагається скласти пазл, у якому явно бракує половини деталей.
Казарін акуратно викладав карти на стіл, почавши з медичних довідок і закінчивши тим самим відеозверненням, де бабуся з моторошним холоднокров’ям диктувала умови гри. Коли ж у хід пішли записи прихованої камери, адвокат позивача спробував зобразити праведний гнів, белькочучи щось про маніпуляції над свідомістю літньої людини. Суддя, жінка з поглядом, здатним заморозити окріп, відірвалася від екрана й поставила запитання, у якому вже чувся вирок.
«Дозвольте уточнити: ви справді хочете переконати мене, що жінка, яка самостійно опанувала хмарні технології й вибудувала двоканальну систему передавання даних, не розуміла, що робить? Доведеться обирати: або ваша підопічна була генієм контррозвідки, або вона просто знала ціну своєму оточенню. Обидві версії не на користь вашого позову».
Зала озвалася коротким смішком, а Казарін задоволено шепнув Ксенії, що із задоволенням продав би квитки на зустріч бабусі з цією суддею в реальному житті. Опонент Дмитра Володимировича раптом утратив дар мови, і справу було закрито швидше, ніж вистигає чай у кабінеті адвоката. Ксенія просиділа весь цей час статуєю, розуміючи, що бабуся захистила її навіть із того світу.
Дмитро Володимирович вилетів із зали першим. Двері за ним зачинилися з тим самим делікатним клацанням, яке промовистіше за будь-який грюкіт свідчить про повну й остаточну поразку. У червні, коли пристрасті довкола спадщини почали вкриватися пилом, на екрані телефона висвітилося ім’я матері, змусивши Ксюшу помовчати перед відповіддю.
Вона збивчиво повідомила про свій відхід від батька, намагаючись виставити себе жертвою його обману. Жінка стверджувала, що лише тепер усвідомила масштаб його брехні про гроші й бабусину плутанину в думках. «Мамо, не треба, я бачила все на власні очі на тому самому записі з грудня».
«Ти сиділа за столом і вибирала не між правдою й брехнею, а між совістю і тим, що скажуть сусіди в черзі по хліб. Хочеш, я надішлю тобі тайм-код, де твоє мовчання коштує дорожче за весь дім?» Запала тиша, перервана лише уривчастим диханням Анжели Павлівни.
У цій важкій беззвучності, що розтяглася на вічність, умістилися всі невимовлені слова й тридцять років слухняного вдавання. «Знаю, — нарешті вичавила вона, і голос її прозвучав так, ніби вона довго репетирувала цю фразу перед дзеркалом. — Я все знала, і мені соромно, Ксюш».
«Так нудить, що я ночами неприкаяно блукаю кімнатами, і мені здається, ніби навіть шпалери дивляться на мене з осудом. Я не прошу, щоб ти зараз же кинулася мене прощати. Я просто прошу: можна мені колись приїхати? Не просто зараз, коли все ще горить, а колись потім, за рік чи за два».
«Просто посидіти поруч і помовчати, нічого не пояснюючи, бо пояснення все одно виглядає як виправдання». «Ти телефонуєш, бо в тебе совість прокинулася, чи тому, що ти в цій партії просто програла?» Анжела Павлівна замовкла надовго, і Ксюша не стала послужливо заповнювати цю паузу, дозволивши їй повиснути в повітрі важким запиленим килимом.
У цій тиші вирішувалося щось таке, чого жодними словами все одно не виправити. «І те, і те», — чесно відповіла мати. «Якби тільки совість, я б, мабуть, наважилася зателефонувати значно раніше»…
