«Їду», — Ксюша машинально записала діагноз на серветці не тому, що забула терміни за одинадцять років практики, а просто щоб зайняти руки й не дати паніці перехопити горло. Вона набрала батька: чотири гудки, скидання. Набрала матір: шість гудків, скидання.
Дівчина скинула обом повідомлення в месенджер. «Бабуся в реанімації, стан вкрай тяжкий, ви потрібні зараз». Дві сірі галочки миттєво посиніли, підтверджуючи прочитання, але екран залишався чистим.
Ксюша кинула телефон на пасажирське сидіння й рвонула з парковки. Уже на першому світлофорі екран блимнув. Вона на секунду повірила, що батько зірвався, що він буде поруч, що хоч зараз не покине.
Але повідомлення від Дмитра Володимировича прийшло лише за пів години. «Ксень, ну ти ж уже там, розберешся, я завтра наберу». Ксюша перечитала це раз, удруге, поки стояла в глухому заторі.
З третього разу слова батька остаточно перестали бути відповіддю, перетворившись на буденний, кинутий мимохідь вирок. Припаркувавшись біля лікарняного корпусу й швидко минувши приймальне відділення з його специфічним запахом хлорки, Ксенія отримала паперовий квадратик перепустки. Вона опустилася на жорсткий пластиковий стілець, завмираючи обличчям до довгого, залитого мертвотним світлом коридору, що вів просто до операційних.
Час, який досі мчав уривчасто й гарячково, раптом завмер. Він перетворився на липку, густу субстанцію, де кожна хвилина відчувалася важкою, непідйомною годиною. Після нескінченних двох годин Клавдію Петрівну нарешті повезли до операційної.
Ксюша встигла лише вихопити поглядом бабусині ступні, що майнули в дверному прорізі, сиротливо стирчачи з-під казенної зеленої простирадла, і знайомий із дитинства великий палець із характерно викривленим нігтем. Двері зачинилися з глухим стуком, залишивши по собі лише вакуум очікування. Раз на пів години вона надсилала батькам короткі звіти: «оперують», «поки там», «усе ще триває».
Хоча сині галочки підтвердження загорялися на екрані майже миттєво, ця холодна синява без жодного слова у відповідь ранила болючіше за найвідвертіше ігнорування. Літня медсестра з м’яким, позначеним печаттю втоми обличчям зупинилася поруч, співчутливо схиливши голову. «Ви тут сама, мила, із рідних хтось приїде?»
«Батьки вже їдуть», — відгукнулася Ксюша. Ця брехня зірвалася з губ так буденно, що їй стало моторошно від усвідомлення того, як спритно вона навчилася їх прикривати, підкоряючись багаторічному рефлексу. Підійшовши до кавового автомата, вона згодувала йому монету й отримала натомість картонний стаканчик із мутною бурою рідиною, схожою на щось середнє між перепаленим цикорієм і технічним розчинником.
Окріп обпік язик до сліз, але Ксюша навіть не скривилася. Вона подумала, що цей чесний, гіркий напій пасує моменту куди більше за будь-яку нормальну каву, поки там, за стіною, хірурги борються за життя бабусі. Стакан вона так і не викинула, стискаючи його в долонях просто для того, щоб відчувати хоч якесь тепло, що замінювало людську руку, якої поруч не виявилося.
Жінка, що сиділа поруч, змучена очікуванням новин про чоловіка, тихо промовила: «Чекати на самоті — найпаскудніша справа, не по-людськи це якось». Ксюша лише коротко кивнула, поспішно відвертаючись до свого кутка, щоб ніхто не встиг помітити, як зрадливо змінилося її обличчя. Близько десятої вечора з операційної вийшла Катерина Павлівна Маркова.
Ксюша зрозуміла все ще до того, як хірургиня підвела на неї очі. Одинадцять років роботи в хоспісі навчили її безпомилково впізнавати цю специфічну важкість у плечах і те мимовільне сповільнення кроку, яке трапляється в лікарів перед зустріччю з рідними. «Ксеніє Дмитрівно», — почала Маркова, і хоча після цих слів усе стало цілком ясно, Ксюша змусила себе вислухати кожне речення до кінця….
