«Це та сама легендарна бабуся, яка влаштувала цифрове стеження за спадкоємцями?» «Вона сама». «Яка щотижня тероризувала мене проханнями перемкнути канал, скаржачись на криві пальці й складні кнопки?»
«А в підсумку з’ясувалося, що вона самотужки опанувала хмарні сховища, вай-фай-камери й навіть систему конвертів із сургучем». «Я десять років перебувала у святій упевненості, що просвітлюю її у світі технологій. А вона просто дуже хотіла, щоб я частіше до неї приїжджала».
Колега трохи помовчала, перетравлюючи почуте. «Зачекай, ти хочеш сказати, що весь цей спектакль із пультом був лише заради твоєї уваги?» «Я вже ні в чому не впевнена, — з усмішкою відповіла Ксюша. — Але мені до біса подобається думати, що саме так воно й було».
Вона вмостилася за старим жовтим столом, укритим клейонкою в квіточку. Налила собі кави в горнятко з волошками, яке стояло тут десятиліттями. Дівчина згадала, як Клавдія Петрівна сиділа на цьому ж місці за два тижні до своєї останньої операції.
Вона тоді строчила листи, запечатувала конверти й записувала відео, заздалегідь знаючи, що син не спроможеться з’явитися. Літня жінка розуміла, що онуці знадобляться бронебійні докази проти сімейного пафосу. І знала, що доброхоти неодмінно прийдуть із порадами все пробачити.
Вона подбала про те, щоб Ксенії не довелося мучитися вибором. Адже все, що було потрібно, — це просто розкрити конверт. За вікном щедро припікало лютневе сонце, пестячи палісадник, де шість кущів жовтих троянд лише готувалися до тріумфу.
Ксюша вже перевірила їхнє коріння власними руками, у бабусиних рукавичках, і переконалася, що вони міцно вчепилися в ґрунт. Проша на кухні довго бурчав щось невиразне, аж раптом видав зовсім виразно й з інтонацією втомленого, але мудрого філософа: «Хвіртку зачини, а то кіт утече». Ксюша глянула на розчинену хвіртку й на кота Пушка, який уже прицілювався до сусідського паркану, і акуратно зачинила її до дзвінкого клацання.
