Коли бабусю терміново прооперували, я відразу набрала батька, видихнувши в слухавку: «Тату, вона йде, приїжджай скоріше». Але у відповідь отримала лише сухе текстове «ти вже там, упораєшся», і в підсумку ніхто так і не приїхав. А бабуся не вижила.
За тиждень, коли ми зібралися на похороні, нотаріус розкрив її останнього листа, що починався фразою: «Якщо мій син тут, не читайте це вголос». Клавдія Петрівна Мальцева впала у власному дворі восени сімнадцятого року, коли права нога раптом зрадницьки підломилася. Рука, що судомно смикнулася до поручнів ґанку, так їх і не намацала, і світ тоді перекосився, розсипаючись на гострі уламки.
Останньою думкою перед тим, як щока торкнулася вистиглої землі, була дурна тривога про незамкнену хвіртку, через яку кіт неодмінно втече до сусідів. Далі були шість діб у реанімації й довгі шість тижнів реабілітації, де сімдесятирічна жінка наново вчилася переставляти ноги, чіпляючись за поручні. За весь цей час син Дмитро з’явився лише одного разу, тоді як онука Ксенія приїжджала дев’ять разів.
Дмитро ввалився до палати з пакетом апельсинів і тією специфічною міною людини, яка відбуває ненависну повинність. Примостившись на краєчку стільця й навіть не скинувши куртки, він добрих три хвилини мовчав. Чоловік похмуро вивчав крапельницю, ніби прикидав у голові її ринкову вартість.
«Мам, ну ти це, як узагалі?» — вичавив він нарешті. Це запитання прозвучало не як турбота, а як вимушений вступ до чогось важливішого. «Потроху повзаю», — Клавдія Петрівна трохи відтанула, дивлячись на нього, адже син усе-таки приїхав, сидить ось поруч.
Їй здавалося, що, може, вона даремно себе накручувала, тим паче лікар обнадіяв: ще пара тижнів — і на виписку. «Ну от, усе нормальок», — Дмитро ляснув долонями по колінах, усім виглядом показуючи, що ліміт часу вичерпано. «Слухай, мам, я тут що подумав», — він нахилився ближче, переходячи на довірливий півшепіт.
«Дім же стоїть, припадає пилом, поки ти тут прохолоджуєшся. Не страшно, бо час зараз такий: зламають, винесуть до нитки. Може, прикинеш усе-таки щодо продажу?»
Рієлтор знайомий шепнув, що район зараз іде вгору, можна жирно зірвати. «Дімо, я на ноги ще до пуття не стала, а ти мені про дім голову морочиш», — обурилася мати. «Та я ж заради тебе, блін!» — зашепотів він гарячіше.
«Продаси, купиш однокімнатну меншу, щоб без цього вічного городу, без сходів. Тобі ж самій зручніше буде, ну!» Клавдія Петрівна відвернулася до вікна, за яким вітер ганяв лікарняним подвір’ям пожухле листя, і більше не зронила ні слова….
