Через кілька годин він опинився біля сірого будинку в старому районі. Колись тут був дитячий госпіталь. Тепер фасад виглядав занедбаним, вікна частково закладені. Але поруч стояла нова будівля з вивіскою «Дитяча клінічна лікарня №3».
Ігор увійшов у хол, де його зустріла молода адміністраторка в білому халаті.
— Чим можу допомогти?
— Мені потрібні архівні записи одинадцятирічної давнини, — сказав він, поклавши фотографію на стійку. — Це стосується моєї доньки.
Дівчина насупилася:
— Такі документи закриті. Доступ можливий лише за офіційним запитом і з дозволу суду.
Ігор стискав зуби. Він звик, що його ім’я відкриває двері. Але тут ім’я Орлова не справило жодного враження. Він уже збирався йти, як помітив у стороні літню медсестру. Вона явно прислухалася до розмови, а в очах промайнула впізнаваність, коли вона глянула на фотографію.
— Почекайте, — сказав Ігор, підійшовши до неї. — Ви працювали тут раніше?
Жінка кивнула:
— Від самого відкриття. Я пам’ятаю багато випадків.
Він простягнув їй знімок:
— Ви знаєте цю дівчинку?
Медсестра довго дивилася на фото, потім зітхнула:
— Пам’ятаю. Немовля знайшли раннім ранком біля воріт лікарні. Ніхто не знав, хто мати. На папірці було тільки ім’я — Альона.
Ігор відчув, як земля зрадницьки йде з-під ніг.
— Але… моя дружина Лідія. Вона сказала, що сама народжувала тут.
Медсестра похилила голову:
— Я б це знала. Того дня жодна Лідія не народжувала. Але я пам’ятаю іншу жінку. Молода, у хустці, з невеликим акцентом. Вона приходила через тиждень, плакала, питала про дитину. Казала, що знає її справжню матір.
— Справжню матір?
