Вона не твоя радість, а твій тягар.
Ігор здригнувся. Він знав.
Альона від народження не вимовляла ні слова. Але зараз, притиснувшись до грудей Ольги, дівчинка дивилася на нього так, ніби благала зрозуміти щось. Раптом із її кишеньки випала невеличка потерта фотографія.
Ігор машинально підняв її. На знімку — немовля в руках невідомої жінки. Половина обличчя обірвана, але очі жінки були дивно знайомі.
Ігор відчув холодок по спині. Чому у його доньки є ця фотографія? Хто ця жінка? І чому Олена хотіла відняти її будь-якою ціною?
— Ольга, — сказав він, намагаючись говорити спокійно. — Відведи Альону до себе. Я розберусь.
Домробітниця кивнула, міцно обняла дівчинку і повела її геть. Альона вчепилася в її руку і, виходячи, обернулася до батька. У її погляді не було звичного дитячого страху, там було щось більше. Прохання. Таємниця. Надія.
Ігор залишився з фотографією в руках і з наростаючим жахом. Можливо, уся його життя була побудована на брехні.
Ніч в особняку тяглася нестерпно довго. Ігор не міг заплющити очей. Сидячи в своєму кабінеті, він вертів у руках змяту фотографію, знову і знову вдивляючись у клаптик жіночого обличчя. У голові крутився тільки одне питання: хто ця жінка?
Годинник показував уже третю годину ночі. На столі — остигла чашка кави, а в душі — тривога. Перед очима вставала сцена: Альона притискається до Ольги, мов до матері. Олена кричить, виправдовуючи свій гнів. А дівчинка безмовна, але з очима, повними жаху.
«Моя донька… Чи ні?»
