«Олена поїхала. Альона чекає на тебе. Повертайся додому».
Вечором задзвонив дзвінок у двері. На порозі стояла Ольга в скромному пальті, з втомленими очима, але з легкою усмішкою. Альона першою кинулася до неї і вперше за довгий час голосно промовила: «Тітко!». Сльози бризнули з очей Ольги. Вона опустилася на коліна і обійняла дівчинку так міцно, ніби ніколи більше не збиралася відпускати.
Ігор стояв поруч мовчки, з клубком у горлі. Потім промовив:
— Ольго, ви більше не будете у нас працювати як прислуга. Ви — частина родини.
Вона подивилася на нього з подивом:
— Але…
— Жодних «але», — перебив він. — Альона потребує нас обох. Я не заміню їй матір. Але ви можете бути поруч як її рідна кров.
Вперше за довгий час в очах Ольги промайнуло світло надії.
Весна прийшла несподівано швидко. У саду зацвіли перші квіти. Вечорами Ігор і Ольга сиділи на веранді, а Альона бігала доріжками й сміялася. Її голос більше не був рідкістю.
Одного разу дівчинка принесла малюнок. На ньому були три фігури: чоловік, жінка і дівчинка. Над кожною фігурою вона підписала: «Тато, тітка і я». Ігор дбайливо взяв малюнок і поглянув на Ольгу:
