Наступні дні стали для Ігоря випробуванням. Олена намагалася затриматися в будинку, але її влада руйнувалася. Альона все частіше тягнулася до батька і тихо шепотіла нові слова. Сором’язливі, невпевнені, але справжні. Кожне її слово було для нього подарунком, доказом того, що дитина оживає, коли почувається в безпеці.
Однак Ольга залишалася в невідомості. Ігор шукав її скрізь. Дзвонив знайомим, їздив у райони, де її могли бачити. Відповідь була одна: «Поїхала».
Одного вечора йому принесли листа. Почерк був знайомий — той самий, що в дитячому блокноті Альони. На конверті було тільки його ім’я.
«Пане Орлов. Я не хотіла зникати, але не могла залишатися, поки Олена поруч. Вона надто небезпечна. Знайте, я не ваш ворог. Я — тітка Альони. Я дала слово її матері, моїй сестрі, що не залишу дівчинку саму. Я буду поруч, але в тіні. Якщо вам вдасться позбутися Олени, я повернуся».
Ігор перечитував листа кілька разів. Сльози наверталися на очі. Це була правда. Ольга весь час захищала Альону.
Наступного дня він викликав юриста. Папери на розлучення були готові. Олена в люті підписала їх лише під загрозою скандалу й повної оголошення її брехні. Поїхала того ж вечора, кинувши на прощання:
— Ти ще пошкодуєш.
Але в її голосі звучала невпевненість. Вона програла.
Минуло кілька тижнів. Зима в місті стала м’якшою, у саду особняка танув сніг. Альона тепер могла сказати «тато» і «тітка». Вона знову малювала, але в її малюнках з’явилися яскраві фарби. Сонце, дерева, усміхнені люди. Ігор відчував: настав час повернути Ольгу. Він написав їй короткого листа:
