— Та жінка. Соколова. Вона подала заяву в поліцію про переслідування.
Андрій заплющив очі. Цього слід було очікувати.
— І що тепер?
— Поки нічого критичного. Заяву прийняли, але ви нічого протизаконного за фактом не робили. Просто… краще триматися від неї подалі якийсь час.
Триматися подалі від власної доньки. Яка зла іронія.
— Зрозумів, — сказав він і відключився.
Телефон задзвонив знову — незнайомий номер. Андрій хотів скинути, але щось усередині змусило його відповісти.
— Мельник? — Голос був жіночий, літній, незнайомий, але смутно нагадував щось.
— Так. Хто це?
— Не важливо, хто я. Важливо, що я знаю, хто ти. І знаю, що ти накоїв.
Андрій похолов. Голос… Щось у цьому голосі було знайомим.
— Стара з кладовища, — видихнув він. — Це ти?
Пауза. Потім тихий, сухий смішок.
— Здогадливий. Добре.
— Хто ти така? Звідки ти все знаєш?
— Приїжджай у «Турботу». Надя хоче тебе бачити. І я буду там. Отримаєш відповіді на всі свої запитання.
Вона відключилася перш ніж він встиг щось сказати.
Пансіонат зустрів його звичним запахом ліків і безвиході. Але щось змінилося в повітрі: висіла важка напруга, медсестри тривожно перешіптувалися в коридорах.
Андрій піднявся на другий поверх. Двері в кімнату Надії Іванівни були відчинені. Стара лежала в ліжку — не сиділа, як раніше, а саме лежала, маленька і тендітна під білим простирадлом. Поруч на стільці сиділа жінка — та сама, з кладовища. При денному світлі вона виглядала інакше: глибокі зморшки, сиве волосся під темною хусткою, але очі все ті ж. Прозорі, всезнаючі.
— Прийшов, — констатувала Надія Іванівна ледь чутним голосом. — Добре. Сідай.
Андрій сів на край ліжка, намагаючись не тривожити хвору. Подивився на незнайомку.
— Хто ви?
— Мене звати Ніна, — представилася жінка. — Я сестра Наді. Молодша.
— Сестра? — Андрій перевів здивований погляд на стару в ліжку. — Ви не казали, що у вас є сестра.
— Ти не питав. — Надія Іванівна слабо, куточками губ усміхнулася. — Ніна приїхала з села. Спеціально. Щоб знайти тебе.
— Але як? Звідки ви знали, що я буду на кладовищі?
Ніна усміхнулася.
— Твоя дружина померла. Все місто про це гуділо. Похорон такої людини — не секрет. Я приїхала за день до цього і чекала біля воріт.
— Але навіщо? Навіщо такі складнощі, такі спектаклі?
— Тому що Надя попросила, — просто відповіла Ніна.
— Вона помирає, Андрію Петровичу. Лікарі дають їй тиждень. Може, два від сили. І вона хотіла, щоб ти дізнався правду, перш ніж буде занадто пізно.
Андрій подивився на Надію Іванівну. Тепер він бачив те, чого не помічав у поспіху раніше: воскову блідість шкіри, запалі очі, руки, схожі на пергамент.
— Чому ви не сказали відразу? — запитав він із гіркотою. — Коли я приходив у перший раз?
— Тому що ти повинен був сам вирішити, — прошепотіла стара, насилу ворушачи язиком. — Хочеш ти бути батьком чи ні? Якби ти знав, що я помираю, ти б із жалю поліз. А жаль — поганий фундамент для сім’ї. Гнилий.
Вона закашлялася — довго, надривно, до синяви. Ніна поспішно подала їй склянку води.
— Я все зіпсував, — зізнався Андрій. — Катя… Вона подала на мене заяву в поліцію. Вона ненавидить мене.
— Вона не ненавидить, — заперечила Надія Іванівна, віддихавшись. — Вона боїться. Все життя росла без батька. Все життя чула від матері, що батько — хороша людина, просто не знає про неї. І ось ти з’являєшся, і що вона повинна думати? Що ти прийшов із жалю? З почуття провини? Чи заради чогось ще?
— Вона не знає, хто ти насправді, — втрутилася Ніна. — Бачила дорогу машину, але мало хіба багатих мужиків. Вона не пов’язала тебе з агрохолдингом. Для неї ти просто дивний тип, який стежив за нею і заявив, що він її батько. Як би ти на її місці відреагував?
Андрій мовчав. Він дійсно не подумав про це. Не подумав, як все виглядає з її боку, з боку наляканої самотньої жінки.
— Що мені робити? — запитав він. — Як тепер виправити?
Коментування закрито.