Андрій заперечно похитав головою. Про це він навіть не подумав.
— Ось із цього і почни, — Дмитро говорив м’яко, але наполегливо. — Перш ніж вриватися в життя цієї жінки, переконайся на сто відсотків. Інакше можеш наламати таких дров, що не розгребеш.
Він був правий. Зрозуміло, правий. Потрібні факти, а не емоції. Але коли Дмитро пішов, Андрій знову дістав заповітний листок. «Дитяча поліклініка №4. Вулиця Садова, будинок 7. Щодня, крім неділі, з 8:00 до 17:00».
До біса тести. Він повинен побачити її. Хоча б просто побачити.
Поліклініка розташовувалася в старій триповерховій будівлі, оточеній віковими тополями. Андрій приїхав до другої години дня, залишив машину за рогом і довго сидів у салоні, збираючись із духом. Що він робитиме? Підійде і скаже: «Здрастуй, я твій тато»? Абсурд. Вона викличе охорону або психіатрів. У підсумку він вирішив просто подивитися. Здалеку. Переконатися, що вона реальна. А потім уже думати про наступні кроки.
Зсередини поліклініка була типовою для держустанов: потертий лінолеум, фарбовані олійною фарбою стіни, стійкий запах антисептика. Андрій пройшов повз реєстратуру, удаючи, що знає, куди йде. Серце калатало десь у горлі. Він знайшов її на другому поверсі, у процедурному кабінеті. Двері були прочинені, і він бачив, як вона схилилася над маленьким хлопчиком років п’яти, щось тихо і лагідно говорячи йому. Малюк плакав — мабуть, боявся уколу. Катя гладила його по голові, посміхалася, і поступово дитина заспокоїлася.
Андрій дивився на неї і не міг відвести очей. Фотографії не передавали і половини її суті. Наживо вона була… справжньою. Світле волосся, зібране в практичний хвіст. Сірі очі — точно такі ж, як у матері, як у тих давніх спогадах. Високе чоло, вперте підборіддя. Його підборіддя.
— Вам допомогти?
Андрій здригнувся. Поруч стояла повна жінка в білому халаті, дивилася на нього з явною підозрою.
— Я… — Він запнувся. — Я шукаю педіатра. Для племінника.
— Реєстратура на першому поверсі, — сухо відрізала жінка. — Стороннім тут вештатися не належить.
Андрій кивнув і поспішно пішов до сходів. Серце все ще шалено калатало. Він встиг. Він побачив її. І тепер знав точно: це його донька. Жодний тест не потрібен. Він відчував це кожною клітиною свого тіла.
Але що робити далі?
Він вийшов із будівлі поліклініки і зупинився біля входу, дістаючи сигарети. Кинув п’ять років тому, коли в Олени виявили хворобу, але зараз руки самі потягнулися до пачки, купленої по дорозі.
— Курите?
Він різко обернувся. Катя стояла в дверях, накинувши на плечі легку куртку. Мабуть, вийшла на перерву.
— Так, — видавив він. — Вибачте, тут заборонено?
— Можна, — вона знизала плечима. — Просто всі зазвичай за кут ідуть. Там лавка є, зручніше.
Вона дістала з кишені власну пачку, витягла сигарету. Андрій машинально клацнув запальничкою, протягуючи вогонь.
— Дякую. — Катя глибоко затягнулася, випустила цівку диму. — Ви до кого приходили? Я вас бачила на другому поверсі.
— Я? — Він гарячково шукав правдоподібні слова. — Племінника хотів записати. До хорошого лікаря.
— А, зрозуміло. Реєстратура до шостої працює. Встигнете ще.
Вони стояли поруч, курили, і Андрій розумів, що це повне божевілля — ось так, випадково, розмовляти з власною донькою, яка поняття не має, хто він такий. Але він фізично не міг змусити себе піти.
— Ви медсестра? — запитав він, хоча прекрасно знав відповідь.
— Угу. Одинадцять років уже в строю.
— Подобається робота?
Катя усміхнулася — невесело, з явною гіркотою.
— «Подобається» — не те слово. Діти, вони чесні. З ними простіше, ніж із дорослими. Дорослі брешуть, викручуються, зраджують. Діти — ніколи.
У цих словах відчувалося щось особисте, якийсь застарілий біль. Андрій хотів запитати, але не наважився.
— Гаразд, — Катя кинула недопалок в урну. — Мені пора, зміна йде. Удачі з племінником!
Вона розвернулася і пішла до дверей. Андрій дивився їй услід, і всередині все кричало: «Зупинись! Скажи їй! Скажи правду прямо зараз!»
— Почекайте! — вирвалося у нього проти волі.
Катя обернулася, питально піднявши брову.
— Так?
Він відкрив рот і не зміг вимовити жодного слова. Що він скаже? «Я твій батько, якого ти ніколи не знала? Я кинув твою матір тридцять років тому?» Вона вирішить, що він божевільний маніяк.
— Нічого, — пробурмотів він, опускаючи очі. — Вибачте. Здалося.
Катя знизала плечима і зникла за важкими дверима. Андрій стояв ще довго, гіпнотизуючи поглядом вхід. Потім повільно побрів до машини.
Увечері він знову поїхав до Надії Іванівни. Стара не здивувалася, побачивши його на порозі.
— Бачив її? — запитала вона замість привітання.
— Бачив. Навіть парою слів перекинулися.
— І що?
Коментування закрито.