— Вона написала, що це ти заплатив. Що викупив мій борг, щоб вони відчепилися від мене.
Він не став відпиратися. Сенсу не було.
— Так. Це я.
— Чому?
— Тому що ти моя донька. І я не міг сидіти склавши руки, знаючи, що тобі погрожують розправою.
— Я не просила про допомогу.
— Знаю. І я розумію, що вчинив неправильно з етичної точки зору. Що мав спочатку поговорити з тобою, запитати дозволу. Але я… — Він розвів руками. — Я не вмію інакше. Все життя я вирішував проблеми грошима. Це єдине, що я вмію робити добре.
Катя мовчала. Потім раптом усміхнулася — невесело, але вже без колишньої злості.
— Бабуся попереджала. Казала, що ти такий. Що звик усе контролювати. Що намагатимешся купити моє прощення.
— Я не намагаюся купити прощення. Я намагаюся… — Він замовк, підбираючи правильні слова. — Я намагаюся бути батьком. Вперше в житті. І в мене поки що дуже погано виходить.
— Погано, — погодилася Катя. — Дуже погано.
Вони подивилися один на одного, і раптом Андрій побачив у її очах щось нове. Не прощення — до нього було ще далеко, як до Місяця. Але розуміння. Прийняття факту.
— Я не можу називати тебе татом, — сказала Катя прямо. — Поки що не можу. Може, ніколи не зможу, язик не повернеться. Але… — Вона зробила паузу. — Але я готова спробувати. Пізнати тебе. Зрозуміти, хто ти такий насправді. Не як мільйонер, не як власник холдингу. А як людина.
Андрій відчув, як до очей підступають сльози. Він не плакав багато років, навіть на похороні Олени не зронив ні сльозинки. Але зараз…
— Дякую, — видавив він. — Це більше, ніж я заслуговую.
— Можливо. Але бабуся просила дати тобі шанс. І мама теж, у своєму листі. Вони обидві вірили, що ти в глибині душі хороша людина. Я хочу перевірити, чи мали вони рацію.
Вона допила чай, поставила чашку на блюдце.
— У мене завтра вихідний, — сказала вона буденно. — Я хотіла з’їздити на кладовище. До мами й бабусі. Якщо хочеш, можеш поїхати зі мною.
Андрій кивнув. Слова подяки застрягли в горлі.
— О десятій ранку. Біля центрального входу.
Катя встала, поправляючи сумку.
— І ще. Ці гроші, які ти заплатив за борг… Я поверну. Не відразу, частинами, із зарплати. Але поверну все до копійки.
— Не треба, Катю.
— Треба, — відрізала вона твердо. — Мені треба. Для себе. Щоб між нами не було грошових боргів. Жодних.
Вона розвернулася і пішла до виходу. Біля дверей зупинилася, обернулася на мить.
— Андрію, — сказала вона. Не тату. Не батьку. Просто на ім’я. Але в її голосі більше не було льоду. — Дякую. За те, що шукав. За те, що не здався, коли я тебе гнала.
Двері зачинилися за нею. Андрій залишився сидіти, дивлячись на порожню чашку з-під чаю. За вікном сідало сонце, забарвлюючи небо над містом у рожеві та золоті тони. Десь далеко сміялися діти, гули машини. Життя тривало своєю чергою.
Він дістав телефон, відкрив фотографію Каті. Подивився на неї довго, уважно, запам’ятовуючи кожну рисочку. Його донька. Його плоть і кров. Доросла жінка, яка прожила без нього двадцять дев’ять років і все-таки знайшла в собі сили дати йому шанс.
Андрій не знав, що буде далі. Не знав, чи вийде у них побудувати нормальні стосунки, чи стануть вони коли-небудь справжньою сім’єю. Але одне він знав точно: він більше не один у цьому світі. І це було більше, ніж він смів сподіватися.
Він залишив на столі купюру за каву і чай, піднявся. Завтра о десятій, біля центрального входу на кладовище. Перший крок на довгому, важкому шляху. Перший, але не останній.
Ось і закінчилася ця історія. Історія про те, що ніколи не пізно стати тим, ким ти мав бути спочатку. Що минуле не можна переписати, але можна змінити майбутнє своїми вчинками. І що найважливіші слова в житті — це не «пробач», а «я готовий спробувати».
Коментування закрито.