Небо розверзлося зливою саме в ту секунду, коли лакована труна торкнулася дна ями. Здавалося, сама природа вирішила оплакати Олену Мельник — жінку, яку Андрій обожнював двадцять вісім років. Або йому просто хотілося вірити, що це було кохання. Андрій стояв біля самого краю могили, не відчуваючи, як крижана вода заливає обличчя, змішуючись із вологою, яка цілком могла бути сльозами.
Навколо нього тіснилися люди: бізнес-партнери, випадкові знайомі, далека рідня, з якою він не спілкувався десятиліттями. Усі вони прийшли провести в останню путь дружину олігарха, але Андрій розумів справжню причину їхньої присутності. Більшості було просто цікаво поглянути на нього, побачити, як найбагатша людина регіону прощається з дружиною.
— Андрію Петровичу, — тихо покликав його водій Іван, обережно торкаючись ліктя. — Автомобіль подано, пора їхати.
Мельник коротко кивнув, але ноги немов приросли до землі, і він не зрушив ні на дюйм. Його погляд був прикутий до свіжого горбка чорнозему, вкритого білими ліліями, які так обожнювала Олена, він болісно намагався воскресити в пам’яті її риси.
Дивно, але образ вислизав, розмиваючись, ніби відображення в розтривоженій річці. За останні п’ять років важкої хвороби він звик бачити її виснаженою і слабкою, майже забувши ту, колишню: життєрадісну, з дзвінким сміхом і ямочками на щоках.
Натовп почав поступово розходитися. Люди підходили по черзі, тиснули руку, промовляли чергові фрази співчуття. Андрій кивав на автоматі, не вловлюючи сенсу сказаного, немов перебував під товщею води. У скронях стукала лише одна лякаюча думка: тепер він залишився зовсім один, у повній ізоляції.
Дітей Бог їм не дав, лікарі озвучили цей вирок ще на самому початку їхнього сімейного життя: Олена була безплідна. Вони перепробували всі можливі методи: найкращих професорів Києва, європейські клініки, Ізраїль. Олена навіть вмовила його поїхати до якоїсь цілительки в карпатське село. Андрій не вірив у дива, але не міг відмовити коханій жінці в її надії.
Нічого не допомогло, і з часом він змирився з долею, але Олена так і не пробачила собі цієї неспроможності. Можливо, саме ця туга, відчуття внутрішньої порожнечі та нездійснені мрії про материнство і спровокували її хворобу.
— Пора, Андрію Петровичу, — знову м’яко нагадав Іван.
Цього разу Андрій підкорився. Важко переставляючи ноги, немов глибокий старий, він попрямував до воріт кладовища. Дороге взуття в’язло в розмоклій глині, пальто промокло до нитки, але фізичний дискомфорт не мав значення. Ніщо в цьому світі більше не мало значення.
Біля кованих воріт, ховаючись під козирком старої зупинки, сиділа літня жінка. Андрій помітив її силует ще здалеку: згорблена постать у темній хустці, вузлуваті руки, що спокійно лежали на колінах. Звичайна жебрачка, яких завжди багато біля цвинтарних огорож. Вони знають, що горе робить людей щедрими, а вигляд чужої смерті розм’якшує серця і відкриває гаманці.
Андрій уповільнив крок і зупинився навпроти неї. Він поліз у внутрішню кишеню піджака, намацав портмоне. Не дивлячись, витягнув кілька великих купюр — тисяч п’ять, а може й більше гривень — і простягнув старій.
— Пом’яни новопреставлену рабу Божу Олену, — хрипко промовив він.
Жінка повільно підняла голову. Її очі вразили його: світлі, майже прозорі, з жовтуватим відтінком білків, очі людини, яка бачила занадто багато горя. Вона прийняла купюри, навіть не поглянувши на номінал, сховала їх десь у складках свого ветхого одягу і подивилася на Андрія так, ніби читала його душу як відкриту книгу.
— А доньці своїй що скажеш? — тихо, але чітко запитала вона.
Андрій завмер, немов його вдарило струмом. Ноги ніби вросли в мокрий асфальт. Серце, що до цього билося глухо і рівно, раптом збилося з ритму, пропустивши удар.
— Що? — перепитав він, вирішивши, що недочув через шум дощу.
— Доньці, кажу, — повторила дивна жінка, і в її голосі не чулося ні насмішки, ні погрози. Тільки глибока, майже материнська печаль.
— У мене немає доньки, — повільно, по складах промовив Андрій. — Ніколи не було.
Стара повільно похитала головою. Її тонкі губи розтягнулися в подобі посмішки — гіркої, всезнаючої.
— Є, любий. Є. Тридцять років скоро виповниться.
Іван уже відчинив дверцята автомобіля, чекаючи на шефа. Дощ посилився, перетворившись на справжню стіну зливи. Але Андрій не міг змусити себе зробити крок. Він дивився на стару, відчуваючи, як усередині руйнується звична картина світу, яку він будував десятиліттями.
— Ти мариш, — сказав він, але голос зрадницьки здригнувся. — Ти мене з кимось переплутала, мати.
— Мельник Андрій Петрович, — спокійно відкарбувала вона. — Власник агрохолдингу «Золотий Колос». Вдівець Олени Сергіївни, у дівоцтві Бондаренко. Дітей за документами немає. Так у паперах написано. А життя — воно інші документи складає.
Андрій відчув, як земля іде з-під ніг. Звідки ця жебрачка знає його повне ім’я та назву компанії? Звідки їй відоме дівоче прізвище дружини? Це не могло бути простим збігом. Це не могло бути маренням божевільної.
— Хто ти така?
Коментування закрито.