Я читав ці листи. Хроніки брехні завдовжки в життя. Це не було зовнішнім ворогом. Не було ніяких бандитів у 85-му. Не було «серйозних людей». Був тільки Гліб. Мій син, який у сімнадцять років, програвшись у карти або просто захотівши красивого життя, придумав страшну казку для матері. І побачивши, що це спрацювало, що мати готова віддати останнє заради його порятунку, він перетворив це на систему. Він створив собі дійну корову зі страху власної матері. Він жив на ці гроші, купував свої перші іномарки, возив дружину в Туреччину, купував годинники і весь цей час дивився матері в очі, брав конверти на задньому дворі, граючи роль жертви обставин.
Мене знудило. Фізично. Я побіг у туалет, і мене вирвало жовчю. Я вмився холодною водою. Подивився на себе в дзеркало. З зі скла на мене дивився старий із сірим обличчям і очима, в яких хлюпала темрява. «Ну що, Глібе Тимофійовичу? — відповів я своєму відображенню. — Ти хотів красивого життя? Ти його отримаєш. Я влаштую тобі такий фінал, що дев’яності здадуться тобі ранком у дитячому садку».
Я повернувся на кухню. Дістав телефон. Знайшов номер доньки. — Свєтко, спиш? — Тату, третя година ночі. Що сталося? У тебе тиск? — голос доньки був тривожним, заспаним. — Нормально все. Слухай мене уважно. Завтра збери всіх. Чоловіка, дітей. І Глібу подзвони. Скажи: батько кличе на сімейну раду з приводу спадщини.
— Тату, може, після дев’яти днів? Навіщо зараз? — Завтра, Світлано. О шостій вечора. Щоб усі були. Скажи Глібу: я вирішив переписати квартиру і дачу. Нехай приїжджає з паспортом.
— Ти… — у голосі доньки прозвучала гірка образа. Вона звикла, що Гліб — улюбленець. — Приїжджай, доню. Все дізнаєшся.
Я поклав слухавку. Тепер залишалося найважче — підготуватися. Я не спав решту ночі. Я сидів за столом і писав. Не заповіт. Я писав сценарій останнього акту цієї п’єси. Я викладав на столі докази. Зошит. Роздруківки з камер. Я переслав їх собі на пошту і роздрукував на старому принтері Віри. Листи Гліба. Я знайшов стару фотографію. Ми втрьох. Я, Віра і маленький Гліб на морі. Ми щасливі, засмаглі. Гліб сміється, сидячи у мене на шиї.
Я натиснув запальничку. Підніс вогник до кута фотографії. Гліб згорів першим. Потім Віра. Потім я. Попіл упав на клейончасту скатертину. Я змахнув його в сміттєве відерце. «Завтра четвер. День платежу. Що ж, синку, завтра ти отримаєш свій останній конверт».
Весь день я готувався до цього вечора як до останнього бою. Я виголився чисто, до синяви, хоча шкіра, пергаментна і суха, протестувала проти леза. Одягнув свій єдиний вихідний костюм, темно-сірий, вовняний, куплений ще на ювілей заводу десять років тому. Він висів на мені мішком. Я здав за ці дні. Всох, немов із мене випустили повітря. Але краватку я затягнув туго, так, щоб відчувати вузол кадиком. Це допомагало зібратися. У квартирі було тихо і стерильно. Я прибрав усе зайве. Зі столу в залі зникла мереживна скатертина, вазочка з сушками, сільнички. Залишилася тільки гола полірована поверхня, холодна і темна, як лід на озері. У центрі столу я поклав синій зошит. Праворуч від нього — стопку роздрукованих листів. Ліворуч — файл із фотографіями з камер спостереження. І з краю, там, де мав сісти Гліб, я поклав товстий білий конверт. Пухкий, тугий. Точнісінько такий самий, які Віра носила сорок років.
Першою пришла Світлана. Дзвінок пролунав рівно о за п’ятнадцять шість. Вона завжди приходила заздалегідь. Звичка людини, яка боїться запізнитися і підвести. Звичка бюджетника, лікаря, що живе за розкладом. Вона увійшла, обтрушуючи сніг із дешевого пуховика. Втомлена, із сірими колами під очима. — Тату! Ти чого такий парадний? — вона здивовано подивилася на мій костюм. — І двері відчинені. — Проходь, доню, роздягайся. Чайник гарячий.
Світлана пройшла в зал, побачила голий стіл і документи. Напружилася. — Тату, якщо ви з Глібом будете ділити квартиру, ти не переживай, я не претендую. — Вона сіла на краєчок стільця, нервово смикаючи замок сумки. — Я розумію, Глібу потрібніше. У нього бізнес, борги, статус. А ми з Толіком якось самі. Іпотеку ще п’ять років платити, але впораємося.
Коментування закрито.