Ось вони, лежать зверху в прозорому файлі. Свідоцтво про власність, кадастровий паспорт — нічого особливого. Звичайні папірці, які нікому не потрібні терміново, тим паче взимку.
Гліб брехав. Я висунув маленьку шухлядку всередині секретера. Там лежала коробочка з-під монпансьє з ґудзиками, старі монети і…
На самому дні, під стопкою викрійок, я намацав щось тверде. Це був звичайний загальний зошит на 96 аркушів. Радянський ще, із клейончастою синьою обкладинкою, на якій було написано «Для робіт з…».
Віра акуратно зафарбувала рядок і вивела своїм каліграфічним почерком учителя початкових класів одне слово — «Облік». Я сів у її крісло. Пружини жалібно скрипнули піді мною.
Відкрив першу сторінку. 14 лютого 1985 року. Дата була підкреслена червоною ручкою. Навпроти дати стояла сума 150 рублів і коротка приписка «Віддала».
Я насупився. 1985 рік. Я тоді працював майстром на заводі, отримував двісті двадцять.
150 рублів — це були величезні гроші. Більше половини зарплати. Куди вона могла їх віддати?
Я перегорнув сторінку. 21 лютого 1985 року. Четвер. 150 рублів. 28 лютого 1985 року. Четвер. 150 рублів. 7 березня 1985 року. Четвер. 150 рублів.
Стовпчики цифр тягнулися нескінченно. Змінювалося чорнило. З синього на чорне, потім на фіолетове.
Змінювався почерк. Спочатку твердий, натискний, до кінця зошита тремтячий, старечий. Не змінювалося тільки одне — регулярність.
Кожного четверга. Щотижня. Сорок років поспіль. Я гортав сторінки, і перед очима миготіла історія нашої країни, виражена в грошових знаках.
1991 рік. Суми зросли. 500 рублів. 1000 рублів.
1993 рік. Інфляція. Купони, карбованці. Суми стали жахливими. 50 тисяч. 100 тисяч.
1998 рік. Дефолт. Запис: «Долари». 100 доларів. Звідки в неї були долари у 98-му?
Ми тоді картоплю їли з городу і макарони по-флотськи без м’яса. Я пам’ятаю, як я ходив у стоптаних черевиках, підклеюючи підошву епоксидкою, бо нам не вистачало на нові. А вона?
Вона віддавала по 100 доларів? Кому? Мене кинуло в жар. Я розстебнув комір сорочки, повітря не вистачало.
2005 рік. Знову гривні. 1000 гривень. 2015 рік. 5000 гривень.
2024 рік. Суми стали стабільними. 10 тисяч гривень. Щотижня.
Я схопив калькулятор, що лежав тут же на столі. Пальці не слухалися, потрапляючи мимо кнопок. Я почав рахувати.
Складав, множив, переводив за приблизним курсом. До кінця підрахунків у мене зашуміло у вухах. Підсумкова сума була астрономічною.
Це були не просто гроші. Це були три трикімнатні квартири в центрі нашого міста. Або гарний будинок під Києвом.
Або лікування моїх зубов, яке ми відкладали десять років. Або поїздка на море, про яку Віра мріяла все життя, але ми так і не з’їздили, бо: «Тимошо, грошей немає. Треба економити».
Економити, видихнув я. Слово повисло в тиші важким каменем. Ми жили бідно.
Не злидні, але від зарплати до зарплати. Я пам’ятаю, як вона штопала мої шкарпетки на лампочці. Пам’ятаю, як ми купували найдешевші сосиски.
Пам’ятаю, як вона відмовлялася від купівлі нового пальта п’ять зим поспіль, кажучи, що старе ще нічого. «Все в сім’ю, Тимошо. Часи важкі». Часи були важкі.
А в неї, виявляється, була чорна діра, в яку вона зливала все. Мою зарплату, свою пенсію, наші «гробові». Я закрив зошит.
Руки тряслися так, що зошит ляпнув на підлогу. З нього випав маленький листок. Квитанція з ломбарду, датована 2008 роком.
Золота каблучка з рубіном, вага три грами. Це була її обручка. Та сама, яку вона нібито загубила в городі, коли копала картоплю.
Я тоді ще заспокоював її, казав: «Не плач, Вірочко, головне — ми живі, а залізяку нову купимо». Вона не загубила її. Вона її заклала, щоб у четвер віднести гроші.
Я сидів у порожній кімнаті, оточений речами жінки, яку, як мені здавалося, я знав до останньої родимки. І розумів, що я жив із незнайомкою. Хто?
Коханець? Шантажист? Секта? Чи…
Коментування закрито.