Дзвінок застав Юлю за розбором накладних. Звичайний четвер, задуха в офісі, кондиціонер зламався ще минулого тижня, і ніхто не поспішав його ремонтувати. Номер висвітився незнайомий. Вона хотіла скинути, але палець сам ковзнув на зелену кнопку.
— Юліє Володимирівно Макарова? Вас турбують із приймального відділення третьої міської. Ваш чоловік, Гліб Андрійович, потрапив до нас після дорожньо-транспортної пригоди.
Далі Юля погано пам’ятала. Здається, телефон випав. Вона підхопила сумку і вибігла, не вимкнувши комп’ютер, не закривши кабінет. У таксі вона сиділа, вчепившись у ремінь безпеки, і шепотіла щось безладне. Навіть не молитву, а прохання, звернене незрозуміло до кого: тільки б усе залишилося як було, тільки б дім не розсипався, тільки б не втратити те, що будувала п’ять років.
Дивно, але про самого Гліба, про його біль, вона тоді майже не думала. Її лякала порожнеча, яка могла розверзнутися, якщо щось трапиться зі звичним укладом життя.
Травматологія зустріла запахом хлорки та гулом люмінесцентних ламп під стелею. Юля металася коридором, доки санітарка не тицьнула пальцем у потрібні двері. Гліб лежав на високому ліжку, нога в гіпсі висіла на розтяжці, під оком наливався ліловим свіжий синець. Вона кинулася до нього, схопилася за руку, слова посипалися самі:
— Господи, Глібе, як ти? Боляче? Що лікарі кажуть? Я так злякалася, коли подзвонили, думала — все…
— Думала, нарешті з’явилася, — перебив він, навіть не повернувши голови. — Я тут з обіду валяюся. Де тебе носило?
Юля осіклася на півслові, проковтнула щось гірке, що застрягло в горлі.
— Мені тільки годину тому подзвонили, я одразу приїхала.
— Годину… — він хмикнув, розглядаючи стелю. — Гаразд, принеси поїсти нормального, від лікарняної бурди нудить. І води купи, тільки негазовану, ти ж знаєш.
Вона кивнула, хоча він не дивився на неї, і вийшла в коридор, переконуючи себе, що чоловік просто роздратований через біль. Що перелом — це серйозно, і будь-яка людина на його місці була б не в гуморі.
Біля сусідньої палати, на облізлій дерев’яній лавці, сиділа літня жінка з такою ж загіпсованою ногою. Вона дивилася в бік виходу так, як дивляться люди, на яких давно ніхто не чекає і які самі вже ні на що не сподіваються. Тонкі руки лежали на колінах, сиве волосся було заплетене в акуратну косу.
— Вам допомогти? — запитала Юля, зупинившись.
Старенька підняла на неї вицвілі блакитні очі.
— Дякую, мила. Я просто посидіти вийшла, у палаті душно.
— А рідні ваші де? Приїжджав хтось?
Коментування закрито.