Чоловік привіз свою матір з онкологією четвертої стадії, залишив на мене й поїхав у відрядження на цілий рік. Я доглядала її одна, проводячи безсонні ночі, міняючи памперси, відміряючи морфін по годинах. Перед смертю свекруха стиснула мою руку до болю й прошепотіла: «Доню, з’їзди в село. Там, у літній кухні, під ящиком із картоплею, копай».
Через тиждень після похорону я поїхала. Лопата вдарилася об залізо на глибині пів метра. Я розгребла землю руками, і мурашки пішли по шкірі, коли я побачила, що вона ховала там тридцять років.
У січневу хуртовину вісімдесят шостого року Анастасія Прохорівна поверталася з районної лікарні в Підгородному, куди їздила за довідкою для пенсійного, коли почула слабкий писк біля службового ґанку. Спочатку подумала, що кошеня, але звук був іншим — якимось надривним і настільки людським, що вона зупинилася як укопана.
Розгребла замет рукавицями й обімліла. У картонній коробці з-під консервів лежало немовля, загорнуте в байкову ковдру, посиніле від холоду, з незагоєною пуповиною, яка ще навіть не встигла відпасти.
— Савелію, дивись! — прошепотіла вона чоловікові, коли ввалилася в хату в селі Волоське, притискаючи згорток до грудей так, ніби боялася, що хтось відніме. — Дивись, що я знайшла!
Савелій Тітов, чоловік небагатослівний і міцний, з руками, що звикли до сокири й плуга, відклав скіпку й втупився в дружину з виразом людини, яка побачила диво посеред звичайного зимового вечора.
— Живий… Дихає… Ледве-ледве, але дихає. Триденний, щонайбільше. Господи, помилуй!
Савелій перехрестився, хоча до церкви не ходив із комсомольської юності.
— Хто ж його так?
— Не знаю. Та й яка тепер різниця?
Вони гріли немовля біля печі всю ніч, поїли розведеним козячим молоком із піпетки, по черзі тримали на руках, боячись заснути. На ранок хлопчик порожевів і заплакав на повну силу, вимогливо й сердито, явно обурений тим, що його змусили чекати так довго.
Подружжя Тітових, яке десять років безуспішно лікувалося від безпліддя в усіх лікарів області й навіть у баби-травниці з сусіднього села, переглянулося й без слів зрозуміло одне одного. Оформлення через районний відділ і суд зайняло три місяці, тому що радянська бюрократія вимагала довідок, характеристик з місця роботи, актів обстеження житла. Хлопчика назвали Валерієм на честь Чкалова, чий портрет висів у сільраді прямо над столом голови. І Анастасія потай сподівалася, що ім’я героя-льотчика передасть дитині щось від своєї сили та шляхетності.
— Нікому ні слова! — сказала вона чоловікові, коли вони везли сина додому попуткою, закутавши в три ковдри. — Він наш, рідний, так і буде завжди.
— А документи? — запитав Савелій, стишивши голос, хоча в кузові вантажівки їх ніхто не міг почути.
— Сховаю. Про всяк випадок!
Савелій кивнув і більше ніколи не порушував цієї розмови. А документи про усиновлення, рішення суду та нове свідоцтво про народження Анастасія поклала в бляшану коробку з-під льодяників і закопала в льоху літньої кухні. Під ящиком із картоплею.
Валера ріс, і з кожним роком материнське серце Анастасії стискалося все сильніше від тривоги, яку вона не могла пояснити навіть собі. Хлопчик був гарний, кмітливий, схоплював усе на льоту, але щось у ньому насторожувало. Якась хитрість в очах, уміння брехати так доладно, що навіть дорослі вірили, і повна відсутність каяття, коли брехня розкривалася. У дванадцять років він вкрав гроші зі скриньки сусідки й звалив усе на її онука, дивлячись матері в очі з такою щирою образою, що та ледь не повірила. У п’ятнадцять виманив у неї пенсію на шкільну екскурсію, якої ніколи не існувало. У двадцять перестав приїжджати в село, якщо йому нічого не було потрібно, а коли приїжджав, не привозив навіть буханки хліба.
«Порода, — зітхала Анастасія, дивлячись у вікно на порожню дорогу, на якій син не з’являвся вже третій місяць. — Мабуть, порода бере своє, і ніякою любов’ю цього не переб’єш».
Савелій помер у 2003-му, тихо, уві сні, не доживши до гірших проявів синової натури, і залишив дружину з таємницею, яку тепер не було з ким розділити.
П’ять років тому, коли державний проєкт із будівництва об’їзної дороги навколо Дніпра дістався до їхнього району, до Анастасії Прохорівни приїхали люди з адміністрації на чорній службовій машині. Її ділянку, майже гектар родючої землі біля траси, що дісталася ще від батьків, оцінили в три мільйони гривень. Вона розписалася в документах пальцями, що не гнулися від хвилювання, не вірячи, що нулі на папері справжні.
Того ж вечора зателефонував син.
— Мам, чув, у вас там землю викуповують? — Його голос одразу став медовим, яким бував тільки коли йому щось було потрібно. — Тобі щось дали?
Коментування закрито.