Віра Іванівна винесла чай гарячий, поставила поруч мовчки. Нічого не сказала. Просто погладила по плечу теплою рукою і пішла назад у будинок тихо. Дмитро взяв чашку. Гаряче обпікає. Обпікає пальці. Але п’є повільно, маленькими ковтками. Потрібні сили для того, що буде далі.
Через сорок хвилин на вулиці здався старенький джип знайомий, зелений, у плямах. Зупинився біля будинку. З машини вийшов Саньок — міцний, шрам через щоку, в руках спортивна сумка важка. Обійняв Дмитра міцно, по-братськи, ляснувши по спині сильно.
— Ну що, брате, — сказав Саньок, відстороняючись і дивлячись в очі. — Знову воюємо за правду?
— Схоже на те, — спробував усміхнутися Дмитро крізь напругу.
Саньок відкрив сумку, дістав биту дерев’яну, потерту, з тріщиною посередині.
— Розповідай швидко, — присів навпочіпки поруч. — Що там за виродок батьків твоїх забрав? Як діємо?
Дмитро розповів швидко, по справі, без зайвих слів. Будинок, борг, Горбатов, розписки, суди. Саньок слухав, кивав, хмурився.
— Значить так, — сказав він твердо. — Ти йдеш усередину. Я зовні чекаю. Якщо через пів години не вийдеш, вриваюся. Без розмов.
— Зрозумів, — кивнув Дмитро.
Саньок дістав другий телефон із кишені, стару «Нокію» з кнопками.
— На, — простягнув йому. — Зв’язок тримай. Якщо що, дзвони відразу, не геройствуй.
Дмитро взяв телефон, сховав у внутрішню кишеню куртки. Подивився на Санька, на шрам, на втомлені очі, на міцні руки.
— Дякую, брате, — сказав тихо.
— За що? — усміхнувся Саньок. — В армії не раз один одного витягували. Тепер моя черга. Пішли.
Сіли в машину. Дмитро дістав записку з адресою: автосервіс на околиці селища. Саньок завів мотор. Двигун заурчав, закашлявся, але завівся.
— Тримайся, боєць, — сказав він, вирулюючи на дорогу. — Зараз почнеться.
Дмитро кивнув мовчки. Подивився у вікно на будинки, що пропливали повз. Може, востаннє бачить їх. Але батьки важливіші.
Старенький джип загальмував біля краю лісу, за сто метрів від автосервісу. Саньок заглушив мотор, подивився на Дмитра довго, вивчаюче.
— Востаннє питаю, впевнений? — Він постукав битою по приладовій панелі. — Там їх мінімум п’ятеро. Ми удвох. Шанси хрінові.
— Впевнений, — відповів Дмитро, перевіряючи телефон, ніж за поясом. — Батьки там. Іншого виходу немає.
— Ну добре, — зітхнув Саньок, ляснувши його по плечу. — Я підстрахувався, Дімоне. Скинув увесь твій архів братові двоюрідному. Він в обласному СБУ служить. Сказав, якщо через годину від нас тиша, нехай піднімає групу захоплення. Так що у нас є година, щоб не здохнути.
— Зрозумів, — кивнув Дмитро, відкриваючи двері.
Саньок дістав другий телефон із бардачка.
— Зв’язок тримай, — повторив він. — Натиснеш двічі кнопку блокування, я біжу відразу, без питань.
Дмитро кивнув ще раз. Вийшов із машини, зачинив двері тихо. Саньок залишився біля машини, притулився до капота, закурив. Бита лежала поруч на траві.
Дмитро пішов до автосервісу, рахуючи кроки. Раз-два, раз-два. Ноги ватяні, в роті пересохло. Сьома година вечора, сонце сідало за дерева, кидало довгі тіні на асфальт. Біля входу стояли двоє охоронців, упізнали його, усміхнулися однаково.
— А ось і герой прийшов, — протягнув один, ступаючи вперед. — Руки вгору, друже.
Обшукали грубо, поплескали по кишенях, забрали телефон, ніж з-за пояса. Нічого не говорили, мовчки працювали. Один штовхнув Дмитра до дверей, не сильно, але відчутно.
— Йди, — кивнув він. — Другий поверх. Бос чекає.
Сходи металеві, гриміли під ногами. Звук розносився по порожній будівлі, як барабанний дріб. Коридор вузький, пахло тютюном і машинним маслом. Двері в кабінет прочинені, звідти лилося світло.
Дмитро штовхнув двері ширше. Горбатов сидів за столом, сигара диміла в попільничці. Поруч стояли троє: Макс, Рома і хлопець із голеною головою, якого Дмитро не бачив раніше.
Біля стіни на дерев’яних стільцях батьки: мати з червоними очима, хустка збилася на шию, батько з новим синцем під оком, губи розбиті. Дмитро стиснув кулаки, змусив дихати рівно. Раз-два, раз-два.
— Сідай, — Горбатов кивнув на стіл навпроти. — Поговоримо по-дорослому, без дитячих ігор.
Дмитро сів, не відриваючи погляду від Вовка. Руки поклав на коліна, напружені, готові до дії.
— Відпусти батьків, — сказав він тихо, виразно.
— Спочатку домовимося. — Горбатов відкинувся в кріслі, яке тихо скрипнуло. — Ти мені завдав збитків. Люди налякані. Репутація постраждала. Це дорого коштує, Соколов.
— Скільки ти хочеш?
Коментування закрито.