Ще не пізно піти.
Глибокий вдих. Накрив рот Серьозі долонею — міцно, всією п’ятірнею. Той смикнувся різко, очі розширилися широко, руки метнулися вгору інстинктивно. Дмитро приклав ніж плазом до горла — холодна сталь до шкіри.
— Тихо, — прошепотів він, намагаючись говорити низько. — Не кричи. Кивни, якщо зрозумів мене.
Серьога кивнув різко, перелякано, зіниці розширені. Дмитро прибрав долоню від рота, але ніж залишив поруч.
— Скільки людей у Горбатова працюють? — запитав він. — Адреси давай усіх.
Серьога мовчав, дихаючи важко. Дмитро трохи натиснув.
— Говори швидко, — повторив жорсткіше.
— П’ятеро, — видихнув Серьога хрипко, голос тремтів. — Включно зі мною самим.
— Імена. Адреси. Пиши зараз. — Дмитро дав йому блокнот і ручку зі столу.
Серьога писав тремтячою рукою, букви криві, рядки наїжджають один на одного. Коли закінчив, Дмитро забрав листок, склав. Дістав скотч із кишені куртки.
— Руки за спину, швидко, — наказав коротко.
— Ти що твориш взагалі? — почав було Серьога.
— Руки. За. Спину, — повторив Дмитро холодно.
Примотав руки до металевої спинки ліжка скотчем. Ноги зв’язав теж. Кляп у рот — чисту носову хустку, яку взяв із дому. Дістав маркер чорний, написав на стіні великими нерівними буквами: «ПОВЕРНИ БУДИНКИ ЛЮДЯМ, АБО БУДЕ ГІРШЕ».
Сфотографував зв’язаного Серьогу на телефон, кілька кадрів. Знайшов у його мобільному контакт «Бос», відправив фото туди. Додав текстом: «Це тільки початок війни». Сунув телефон собі в кишеню. Нахилився до Серьоги, прошепотів прямо у вухо:
— Передай Горбатову: кожен будинок я поверну сім’ям. Будь-якою ціною. Кожен.
Вийшов через вікно назад. Через паркан, у тінь провулка, у ліс знайомий. Руки тремтять від адреналіну, нудить від напруги і страху. Але зробив те, що задумав. Перший крок зроблено в цій війні.
Телефон Горбатова задзвонив о сьомій ранку — різко, голосно, розриваючи ранкову тишу квартири. Він прокинувся, потягнувся за трубкою на тумбочці, взяв не дивлячись крізь сон. Повідомлення про повідомлення світилося на екрані яскраво.
Відкрив і завмер, сів у ліжку різко. Фотографія. Серьога. Зв’язаний на ліжку. Напис на стіні чорним маркером, кривими буквами. Текст під фото: «Це тільки початок війни».
Горбатов набрав Серьогу швидко, пальці стукали по екрану. Довгі гудки, потім голосова пошта. Кинув телефон на ковдру, одягнувся за хвилину, руки рухалися автоматично, застібаючи сорочку на всі ґудзики. Подзвонив Вітьку, другому охоронцеві.
— Їдь до Серьоги негайно, — наказав коротко, натягуючи черевики. — Лісова, 23. Макса бери з собою обов’язково.
Через двадцять хвилин Вітьок передзвонив. Голос стривожений, не такий самовпевнений, як зазвичай.
— Босе, він тут зв’язаний сидить увесь, — доповів із важким диханням. — Живий, але… На стіні написано про будинки. Погрожують.
— Розв’яжіть швидко, привезіть сюди до мене, — кинув Горбатов і відключився, не чекаючи відповіді.
Серьогу привезли через пів години в автосервіс. На шиї червона смужка, руки в синцях від скотчу, зап’ястя розпухли. Сів навпроти Горбатова за стіл, потер зап’ястя, болісно морщачись.
— Розповідай детально. — Горбатов запалив сигару, відкинувся в кріслі, вичікувально дивлячись.
— Не бачив обличчя зовсім, — говорив Серьога хрипко, уникаючи дивитися в очі босові. — Маска чорна на обличчі. Говорив тихо, але впевнено дуже. Змусив написати адреси наших хлопців усіх.
— Соколов цей, — видихнув Горбатов дим у бік вікна. — Вчорашній вояка. Вирішив війну оголосити.
— Схоже на нього точно, — кивнув Серьога, масажуючи шию. — Зріст такий самий був, голос молодий.
Горбатов встав, підійшов до вікна важко. За склом сіре небо нависало, голі дерева гойдалися, порожня стоянка блищала від роси. Струсив попіл у попільничку на підвіконні.
— Збери всіх, — сказав він, не обертаючись до Серьоги. — Через годину. Усіх п’ятьох тут. Щоб усі були.
Через годину в кабінеті стояли п’ятеро охоронців: Серьога з перев’язаною шиєю, Вітьок, Макс, Рома і Толян. Горбатов обвів їх поглядом, оцінювально, як генерал перед боєм.
— Знайти Соколова цього, — вимовив він чітко, розділяючи кожне слово. — Живим обов’язково. Зрозуміло всім?
Хлопці закивали, швидко, слухняно.
— По п’ятдесят тисяч кожному, хто знайде першим, — додав Горбатов, повертаючись до столу. — Готівкою відразу.
Дмитро вранці сидів на кухні у Віри Іванівни, пив чай зі старого кухоля. Батьки навпроти, мати м’яла в руках хустку нервово, батько дивився у вікно задумливо.
— Машини якісь їздять вулицею, — пробурмотів батько, примружившись. — Незнайомі. Повільно дуже, ніби шукають кого.
Дмитро підійшов до вікна, розсунув фіранку обережно. Чорна «Тойота» повільно їхала вулицею, зупинялася біля будинків через один. З неї виходили люди в темних однакових куртках, стукали у хвіртки, заглядали у двори, розпитували.
— Тебе шукають, Митю! — прошепотіла Віра Іванівна, притискаючи руки до грудей. — Йди звідси. Ховайся де-небудь у лісі.
— Поїхали в місто до сестри моєї, — повернувся батько серйозно. — Перечекаємо там тиждень.
— Якщо поїду, вони вас притиснуть точно, — похитав головою Дмитро рішуче. — Використають як приманку для мене. Ні, я залишаюся поруч.
— Митенько, — мати схопила його за руку міцно. — Вони тебе знайдуть. Вони ж… багато їх.
— Не вб’ють мене, — перебив Дмитро, накриваючи її руку своєю. — Горбатов хоче налякати тільки. Буду обережним. Обіцяю вам.
У дворі загальмувала поліцейська машина, біло-синя, з вимкненими мигалками. З неї виліз дільничний Громов — повний, років сорока п’яти, рухався повільно, перевалисто. Постукав у двері — три різких удари кулаком. Віра Іванівна відчинила, заступивши прохід своїм тілом.
— Тут Соколов Дмитро, мені сказали місцеві, — кивнув Громов їй, заглядаючи в коридор за плече.
— Я тут, — вийшов Дмитро спокійно. — Що сталося?
Коментування закрито.