— Якщо що, покличу.
Відповідь прийшла майже відразу: «Завжди на зв’язку». «Скажи слово — приїду».
Дмитро прибрав телефон. Подивився на батьків. На будинок. На чорну машину. Він не знав, що робити. Не знав, до кого йти. Не знав, як працює цей світ — суди, виконавці, борги. Але він знав одне: так залишати не можна.
— Ходімо, — сказав він батькам, — до Віри Іванівни. Переночуємо. А завтра розберемося.
Він підняв одну валізу. Батько взяв другу. Мати йшла між ними, тримаючись за руки обох. Вони повільно пішли вулицею. Дмитро озирнувся наостанок. У вікні будинку стояв Віталій, курив, дивився на них. Усміхався. Дмитро відвернувся і пішов далі.
Розкладачка скрипіла при кожному повороті, ніби стара мостина в покинутому будинку. Дмитро перестав навіть намагатися заснути десь після третьої ночі, просто лежав на спині, дивлячись у стелю, де в кутку відклеювалися шпалери з вицвілими трояндами. Розписка. Відсотки. Суд. Будинок. Кожне слово крутилося в голові, як заїжджена платівка.
О п’ятій ранку він встав тихо, щоб не розбудити Віру Іванівну. Вода з крана була крижаною, обпікала обличчя, але думки ставали яснішими. Армійська звичка: холодна вода допомагає, коли голова має працювати швидко. Через прочинені двері було видно батьків.
Батько лежав на боці, сірий навіть уві сні, дихав важко, ніби кожен вдих давався зусиллям. Мати щось бурмотіла крізь сон, поправляла ковдру тремтячими руками. Дмитро повернувся на кухню.
З баула дістав армійську форму, парадну, яку так і не одягнув за весь рік. Погладив рукою нашивку, згадуючи присягу. Але одягнув цивільне: джинси, темну куртку, берці. Перевірив конверт у кишені: тридцять п’ять тисяч. Усі гроші, що є. Мало. Дуже мало проти чверті мільйона боргу. Залишив записку на столі: «Повернуся до обіду. Не хвилюйтеся».
Двері за ним зачинилися з тихим клацанням. Вийшов із дому, глибоко вдихнув холодне повітря. Йти до Горбатова з проханнями було марно, він це зрозумів ще вчора. З такими людьми не домовляються — їх ламають. Але спочатку потрібно було впізнати ворога в обличчя.
Він витратив кілька годин, обходячи селище. Потрібно було з’ясувати, де живуть люди Горбатова.
Віра Іванівна відчинила двері, ніби чекала, навіть не запитала хто. За столом батьки пили чай зі старих порцелянових чашок із тріщинами. Мати побачила обличчя Дмитра і зойкнула, впустивши ложку. Та дзвякнула об блюдце.
— Митю! Що сталося? — закричала вона, схопила сина за руку, потягнула до світла.
— У Горбатова був, — відповів Дмитро, сідаючи за стіл. Дерево скрипнуло під його вагою. Потягнувся за чайником.
Батько дивився мовчки, все зрозумів без слів. Губи стиснулися в тонку лінію.
— Гроші не взяв, — продовжив Дмитро, наливаючи чай. Струмінь димівся, пах м’ятою. — Будинок не поверне. Каже, все законно, через суд.
Мати принесла йод і вату, почала обробляти садна на руках. Дмитро морщився, шипів крізь зуби. Йод пік, як вогнем по живому.
— Забудь, Митю! — говорила мати тихо, промокаючи кров. — Знайдемо, де жити. Головне, щоб ти цілий був і здоровий.
— Не можна так залишати, — батько поставив чашку на стіл різко. — Горбатов уже трьох у селищі виселив за рік. Усі мовчать, бояться зв’язуватися.
Дмитро обійняв матір однією рукою, потягнувся до батька другою. Їхні руки зустрілися на середині столу — теплі, натруджені роботою.
— Я поверну наш будинок, — сказав він твердо, дивлячись батькові в очі. — Обіцяю.
За пару годин Дмитро дізнався все, що потрібно. Люди в селищі охоче ділилися бідою. Виявилося, Горбатов діяв за однією схемою: давав у борг на лікування або похорон, а потім через кишенькового суддю відбирав житло за відсотки. Сусіди підказали й адреси «шісток» Горбатова.
Головним ланцюговим псом був Серьога Биков із Лісової вулиці. Саме він займався брудною роботою.
Увечері Дмитро сидів за столом у Віри Іванівни з блокнотом і ручкою. Батьки спали в сусідній кімнаті, чулося тихе сопіння батька. Дмитро записував методично: три сім’ї точно постраждали, двоє поїхали із селища зовсім. Схема однакова скрізь: розписка з підступом, відсотки грабіжницькі, суд формальний.
Горбатов працює через суди. Суддя на його боці, дільничний на зарплаті. Законом не взяти просто так, без доказів. Потрібні докази серйозніші. Або натиснути так, щоб злякався по-справжньому.
Командир в армії говорив: ворог боїться того, чого не розуміє. Якщо діяти вночі, тихо, можна полякати людей Горбатова. Показати, що він не всесильний, що його можна дістати. План почав вимальовуватися в голові. Дмитро розумів тверезо: він не спецназівець із фільмів. Просто хлопець двадцяти років. Який боїться. Але зупинитися не може, не має права.
Одинадцяту вечора показував годинник на стіні — старий, із зозулею, яка не працювала. Дмитро дочекався, поки батьки заснуть міцно. Одягнувся тихо: чорна куртка, темні джинси, берці. Вийшов через вікно кухні обережно, щоб не скрипіли двері й не будити господарку.
Нічне повітря було холодним, пахло талим снігом і ранньою весною. Місяць ховався за хмарами, освітлюючи дорогу слабо. Дмитро пішов у ліс, там була схованка з підліткових часів. Старий дуб із дуплом, де він ховав важливі речі, коли вчився в школі: сигарети, гроші, записки. Дістав звідти складаний ніж у шкіряному чохлі — подарунок батька на шістнадцятиріччя. Балаклаву чорну, рукавички шкіряні.
Перевірив телефон: у записах адреса, Лісова, будинок 23. Серьога Биков, той самий охоронець, що штовхав його вранці біля автосервісу. «Живе один», — говорили сусіди.
Дмитро одягнув балаклаву, сховав ніж за пояс під курткою. Пішов уздовж парканів, у тіні будинків і дерев. Серце калатало так голосно, що здавалося, чути на всю вулицю, луною віддається. Руки крижані, незважаючи на теплі рукавички. Страшно. Дуже страшно йти на таке. Але відступати нікуди вже.
Будинок Серьоги стояв у кінці вулиці, одноповерховий, старий, похилений. Вікна темні, віконниці зачинені. Дмитро зупинився біля паркану, прислухався уважно. Тиша повна. Тільки вітер шумів у голих гілках дерев та десь гавкав собака.
Глибокий вдих холодного повітря. Ще один для хоробрості. Переліз через паркан тихо, повільно, щоб дошки не скрипіли під вагою. Підійшов до дверей. Спробував ручку — замкнено, звісно.
Обійшов будинок по периметру: вікно на кухні прочинене на провітрювання. Пощастило, нарешті. Дмитро обережно підняв раму, заліз усередину безшумно.
Кухня зустріла запахом пива і дешевого тютюну. Чути хропіння зі спальні — голосне, рівне, як у людини без турбот і совісті. Пройшов туди навшпиньки. Кожен скрип мостини віддавався громом у нічній тиші, змушував завмирати.
Серьога спав на спині без ковдри, в одних брудних треніках. На тумбочці телефон, порожня склянка із залишками пива. Дмитро дістав ніж, встав над сплячим. Руки тремтять від напруги. Що він робить?
Коментування закрито.