— Я тут живу, — відповів Дмитро. — А ви хто?
— Жив, — поправив чоловік. — Жив. Тепер я тут живу. Мене Віталій звати. А тебе?
— Дмитро. Син господарів.
— Ох, син! — Віталій кивнув. — Ну привіт, сину! Служив, значить? Повернувся?
— Повернувся, — Дмитро ступив усередину. — І хочу зрозуміти, якого біса ви робите в нашому домі?
Віталій засміявся. Звук був неприємним, масляним.
— Не у вашому, хлопче! У моєму! Ось, документи хочеш подивитися? — він поплескав по паперах на столі. — Все законно. Договір купівлі-продажу. Будинок тепер мій.
— Батько нічого не продавав, — Дмитро відчував, як кулаки самі стискаються. — Він брав у борг.
— Брав, — погодився Віталій. — Не повернув. Суд постановив: будинок у рахунок боргу. Потім будинок продали. Мені. Все чисто, печатки, підписи. Йди до суду, якщо не віриш.
— Який суд? Батькам повістку не приносили.
— Приносили, — Віталій знизав плечима. — Може, загубили. Може, не хотіли відчиняти. Не моя проблема. Закон є закон, друже.
Один з охоронців поставив скриньку на стіл. Другий позіхнув, дивлячись у телефон. Віталій закурив сигарету прямо у вітальні, де батько ніколи не курив.
— У мене є гроші, — сказав Дмитро. — Я можу повернути борг.
— Пізно. — Віталій видихнув дим у стелю. — Будинок проданий. Розумієш? Проданий. Я заплатив. Документи оформлені.
— Скільки ви заплатили?
— Сто п’ятдесят тисяч, — Віталій усміхнувся. — За цей сарай навіть дорого.
— Сто п’ятдесят тисяч за будинок, який коштує п’ятсот мінімум? — Дмитро зціпив зуби. — Я дам сто п’ятдесят. — Він поліз у кишеню за конвертом. — Ось частина. Візьміть і йдіть. Я знайду решту.
— Ти не зрозумів. — Віталій встав, розчавив недопалок прямо на столі. На столі, який батько робив своїми руками. — Будинок мій. Мені він потрібен. Я тут жити буду. А ти і твої старі — валіть. До завтра щоб територію звільнили, зрозумів?
— Це наш будинок, — повторив Дмитро тихо.
— Був ваш. — Віталій ступив ближче. Він був вищий за Дмитра, ширший. — Тепер мій. Не подобається — йди до Горбатова розбирайся. Це він ваш будинок забрав, а мені продав. Я тут взагалі ні до чого.
Дмитро подивився на нього. Потім на охоронців. Потім на батьків стіл із недопалком. На їхній диван. На фотографії на стіні: весілля батьків, він сам у шкільній формі. Один з охоронців ступив уперед.
— Ти чого встав? — запитав він. — Йди звідси.
Дмитро відчув, як щось усередині рветься. Він міг ударити. Міг спробувати викинути їх усіх. В армії він навчився битися. Не супербоєць, але достатньо, щоб упоратися з двома качками. Але потім він згадав слова батька: вони з поліцією пов’язані.
Якщо він ударить зараз — його заарештують. Напад, самоуправство. А батьки залишаться на вулиці. Дмитро розтиснув кулаки.
— Добре, — сказав він. — Я йду. Але це ще не кінець.
— Кінець, друже, — Віталій усміхнувся. — Повір мені. Кінець.
Дмитро вийшов із дому. Зачинив двері тихо, хоча хотілося грюкнути так, щоб шибки вилетіли. Пройшов доріжкою. Батьки сиділи там же, біля паркану. Мати дивилася на нього з надією. Дмитро похитав головою.
— Ні, — сказав він. — Не вийшло.
Мати знову заплакала. Батько обійняв її. Дмитро дістав телефон. Знайшов контакт «Саньок». Друг по армії. Вони служили в одній роті, разом у наряди стояли, разом у звільнення ходили. Саньок був із сусіднього міста. Говорив завжди: «Якщо що — дзвони».
Дмитро написав: «Брате, як справи?»
— Я вдома.
— Проблеми?
Коментування закрито.