— Ти його пам’ятаєш? Горбатов прізвище. Вовком усі звуть. У нього автосервіс на околиці.
Дмитро пам’ятав. Валерій Горбатов. Високий чоловік із сивиною. Завжди при грошах, машини дорогі. Раніше просто сусідом був, віталися через паркан. Але в селищі про нього говорили, що гроші дає в борг, що відсотки великі. Дмитро не вникав тоді, яке йому діло до чужих проблем.
— Він дав гроші? — запитав Дмитро.
— Дав, — кивнув батько. — Сто тисяч. Одразу, того ж дня. Сказав: поверни, коли зможеш. Я розписку написав. Він сказав, це просто формальність, між сусідами.
Дмитро відчув, як щось стискається в грудях.
— І що потім?
— Операцію зробили, — мати витерла сльози. — Батько одужав, слава Богу. Ми почали збирати, щоб повернути. Я зайву зміну брала, батько підробітки шукав. Але через три місяці Горбатов прийшов. — Батько зціпив зуби. — Сказав: досить чекати, повертай борг. Я кажу: Валерію, давай поступово, я ж не мільйонер. А він у відповідь: читай розписку. Там унизу дрібним шрифтом написано… — Мати знову заплакала. — Відсотки. Двадцять відсотків на місяць. Ми не бачили, коли підписували. Там зовсім дрібно було, Митю.
Двадцять відсотків на місяць. Дмитро швидко порахував у голові. Сто тисяч. Три місяці — сто двадцять тисяч. Потім сто сорок. Потім…
— Скільки він вимагає зараз? — запитав Дмитро тихо.
— Двісті п’ятдесят тисяч, — прошепотів батько. — За пів року борг зріс до двохсот п’ятдесяти тисяч. Я намагався платити частинами, але він не брав. Каже: або все одразу, або будинок.
— Тиждень тому прийшли люди, — мати схлипнула. — З паперами. Сказали, суд був, будинок тепер заарештований. Ми навіть не знали про суд. Нам повістку не приносили. А сьогодні вранці приїхали виконавці. — Батько опустив голову. — З поліцією. Все за законом, кажуть. Дві години дали зібратися. Ось ми і зібрали, що змогли.
Дмитро дивився на валізи. Дві старі валізи. Все життя батьків у двох валізах.
— А Горбатов де? — запитав Дмитро. Голос прозвучав чужим, холодним.
— Не знаю, — батько похитав головою. — У будинку зараз Віталій. Це його людина. Каже, що він тепер господар, будинок йому продали. За документами все чисто.
Дмитро повільно встав. Подивився на будинок. На світло у вікнах. На чорну машину. Всередині закипало щось гаряче, зле. В армії його вчили тримати себе в руках. Думати головою, а не кулаками. Але зараз думати не виходило.
— Митю, не треба! — батько спробував встати, схопив сина за руку. — Вони з поліцією пов’язані. Дільничний Громов у них у кишені. Ти тільки собі гірше зробиш.
— Тату, — Дмитро обережно вивільнив руку. — Я просто поговорю.
— Митю, будь ласка! — мати схопила його за куртку. — Не треба. Ми вже якось… Поживемо у Віри Іванівни, вона каже — можна.
Дмитро нахилився, поцілував матір у чоло.
— Мамо, я просто поговорю. Спокійно. Обіцяю.
Він пішов до будинку. Ноги несли самі, ніби не він керував ними. У голові крутилося одне: його батьки сидять на снігу. Біля паркану власного будинку. З валізами. Поки якийсь виродок гріється всередині.
Двері хвіртки скрипнули — та сама іржава петля, яку батько обіцяв змастити три роки поспіль. Дмитро пройшов доріжкою. Тут він бігав дитиною. Тут батько вчив його кататися на велосипеді. Тут вони з матір’ю садили троянди, які так і не прижилися.
Двері будинку були прочинені. З них йшло тепле повітря, пахло чимось гострим — дорогим одеколоном або сигаретами. Не батьковим тютюном. Дмитро штовхнув двері.
У вітальні на їхньому старому дивані сидів чоловік років сорока. Шкіряна куртка, золотий ланцюг на шиї. Обличчя засмагле, самовдоволене. Поруч стояли двоє молодих. Широкі плечі, короткі стрижки, однакові спортивні куртки. Охорона. Один із них тримав батькову різьблену скриньку, крутив у руках, розглядав.
— Поклади, — сказав Дмитро.
Усі троє обернулися. Чоловік у шкіряній куртці усміхнувся.
— О, гості! — протягнув він. — Ти хто такий, хлопче?
Коментування закрито.