Водій різко загальмував. Дмитро рвонув двері, навіть не зачинивши їх, побіг. Баул залишився в машині. Ноги ковзали на снігу, але він не помічав.
— Мамо! — голос зірвався на крик. — Тату!
Мати підняла голову. Обличчя в сльозах, очі червоні, опухлі. Вона скрикнула, закрила рот долонями.
— Митю! Митенько! — голос тремтів так, що слова розвалювалися. — Синку!
Батько спробував встати. Дмитро побачив, як той спотикається, хапається за паркан. Підскочив, підхопив його під руку. Батько був легким, занадто легким. Схуд. Постарів. За рік постарів років на п’ять.
— Тату, що сталося? — Дмитро обійняв обох міцно, як обіймав тільки уві сні останні місяці. — Що ви тут робите?
Мати уткнулася йому в плече, плакала, не відповідаючи. Дмитро відчув, як її пальці вчепилися в його куртку, ніби боялася, що він зникне.
— Митю! — батько спробував говорити, але голос сів. Відкашлявся. — Синку, не треба було. Не треба було так рано…
Дмитро подивився на будинок. У вікнах горіло світло. Не те тепле, яке він пам’ятав. Яскраве, різке. У вітальні рухалися тіні. Чужі люди. Біля будинку стояла чорна машина, дорога, з тонованим склом.
— Що відбувається? — Дмитро відчув, як усередині все холоне. — Чия машина? Хто в будинку?
Мати тільки сильніше притиснулася до нього, плачучи. Батько провів рукою по обличчю. Дмитро побачив синець під лівим оком. Старий, жовтуватий уже.
— Тату! — Дмитро обережно взяв батька за підборіддя, повернув до себе. — Хто тебе вдарив?
— Неважливо! — батько відвів погляд. — Це все… Все через мене, Митю. Я винен.
— У чому винен?
Дмитро присів навпочіпки перед батьками, взяв обох за руки. Руки матері крижані, незважаючи на рукавички.
— Розкажіть!
— Спокійно! — мати схлипнула, витерла обличчя шаллю. Подивилася на батька. Той кивнув.
— Пів року тому… — почала мати і знову запнулася. Зітхнула, зібралася. — Пів року тому батькові стало зле. Із серцем. Зовсім зле, Митю! Швидка приїхала, повезли до лікарні.
Дмитро похолов. Пів року тому. Він навіть не знав. Вони не сказали. Жодного слова.
— Чому ви мені не зателефонували?
— Ти служив! — батько перебив хрипко. — Навіщо тебе хвилювати? Все одно нічого не зробив би.
— Лікарі сказали, операція потрібна, — продовжила мати тихо. — Терміново! Без неї… Без неї б він не вижив, Митю!
Дмитро стиснув її руку сильніше.
— Але грошей не було, — мати говорила, дивлячись у землю. — Зовсім. Батько ще не на пенсії, я в школі прибиральницею. Нам сказали: сто тисяч гривень. За операцію, за ліки. Сто тисяч.
У Дмитра в кишені лежало тридцять п’ять. Усе, що він зміг накопичити. Смішні гроші.
— Я хотів продати будинок, — сказав батько тихо. — Або хоча б під заставу взяти кредит. Але в банку відмовили. Кажуть, вік, кредитна історія погана. І тоді Валерій запропонував допомогти.
Мати подивилася на Дмитра:
Коментування закрито.