Він дістав ключі від наручників, кинув їх на стіл перед Дмитром. Дзвін металу прозвучав як постріл.
— Я оформляю вам підписку про невиїзд. До суду гуляєте на свободі. Завтра ж зранку йдіть у ЦНАП, подавайте документи, поки Горбатов у лікарні, а його юрист у шоці й не встиг відкликати довіреності. Мені потрібно, щоб цей шум ущух. Якщо будинки повернуться власникам, у мене буде шанс списати частину звинувачень на дійове каяття і примирення сторін.
Громов нахилився вперед, його обличчя стало жорстким:
— Але врахуй, Соколов, якщо ти зникнеш або спробуєш мене кинути, я тебе з-під землі дістану. Справа про напад нікуди не поділася, вона просто лежить у мене в столі. Зрозумів?
— Зрозумів, — кивнув Дмитро, розтираючи затерплі зап’ястя, коли наручники впали на стіл. — Ми зробимо все за законом.
Вони вийшли з відділку глибоко за північ. Повітря здавалося солодким від свободи, хоча пахло мокрим асфальтом і бензином. Документи у Санька. Горбатов без свідомості. Поліція на його боці — велика проблема. Але гра ще не закінчена.
Горбатов піднімався з підлоги повільно, тримаючись за розбитий ніс. Кров текла між пальцями, капала на білу сорочку, залишаючи бурі плями. Обличчя опухло, одне око вже напливало синцем, щока розбита.
Він сперся на край столу, пальці зісковзнули по гладкій поверхні, залишивши червоний слід. Випрямився, похитнувся, подивився на Громова біля дверей каламутним, засклянілим поглядом.
— Затримай їх, — видихнув він крізь зціплені зуби, голос хрипкий. — Вони увірвалися. Напали на мене і моїх людей. Бачиш, що наробили?
Громов стояв у дверях, рука на кобурі, обличчя кам’яне. Кивнув підлеглим, коротко, по-службовому. Двоє поліцейських у формі ступили вперед, підошви скрипнули по лінолеуму. Руки потягнулися до наручників на поясах.
— Стійте, — Дмитро підняв руку долонею вперед. Дістав із кишені куртки телефон, запасний, той, що дав Саньок перед операцією. Маленький, дешевий, із подряпинами на екрані, але з хорошим диктофоном. Увімкнув екран, яскраве світло полоснуло по обличчях. Повернув до Громова, показуючи.
— Запис розмови, — сказав він спокійно, чітко розділяючи слова. — Горбатов вимагає пів мільйона гривень. Пропонує працювати на нього роками. Погрожує батькам. Усе записано. Кожне слово, кожна пауза.
Натиснув кнопку відтворення. Тиша, потім із динаміка долинув голос Горбатова, впізнаваний, грубуватий: «Пів мільйона гривень. Плюс вибачення перед усіма моїми людьми. Публічно. На площі, щоб усе селище бачило».
Громов зупинився на півдорозі. Подивився на Горбатова, той дивився в підлогу, витирав кров. Потім на телефон у руці Дмитра.
— Це нічого не доводить, — Горбатов витер кров тильною стороною долоні, розмазав по підборіддю. — Просто домовлялися про компенсацію збитків. За машину мою спалену. За людей побитих.
— Ще є, — Дмитро погортав записи в телефоні, знайшов другий, увімкнув голосніше.
Голос Горбатова звучав упевненіше, спокійніше, без напруги: «Суддя у нас адекватний. Розуміє, хто правий, хто винен. Усе під контролем. Давно працюємо разом».
Тиша в кабінеті стала щільною, відчутною. Десь внизу хлопнули двері машини, глухо, далеко. Вітер шумів за вікном, тряс голі гілки дерев.
Дмитро дістав із сумки Санька телефон — чужий, із розбитим екраном і подряпинами по всьому корпусу. Знайшли його в будинку одного з охоронців Горбатова, коли збирали докази вночі.
— Телефон Серьоги, вашого охоронця, — пояснив він, розблокував одним рухом, пароля не було. — Листування з підставними покупцями. Як вони виграють будинки на аукціонах. Хто скільки отримує за участь у виставі. Хто організовує торги, хто підписує папери. Усе тут, кожне повідомлення з датами.
Розгорнув екран до Громова: там десятки повідомлень, скріншоти банківських переказів, фотографії договорів, суми в цифрах і буквах. Саньок висипав на стіл стопку паперів із сумки. Шелест, як осіннє листя під ногами. Пил піднявся в повітря, закружляв у світлі лампи.
П’ять розписок від різних сімей. Дмитро розклав їх віялом по столу, як карти в покері. Соколови, Петрови, Кравцова, ще двоє.
— Дивіться уважно, однакова схема скрізь. Дрібний шрифт унизу, майже не читається. Відсотки — 20 відсотків на місяць. Неможливі умови для повернення. Класична пастка для людей у біді.
Громов нахилився над столом, читав мовчки. Водив пальцем по рядках, губи ворушилися. Обличчя кам’яне, але очі бігали по паперах швидко, нервово.
— Це називається шахрайство, — Дмитро говорив чітко, як учитель перед класом. — Стаття 190 Кримінального кодексу України. В особливо великих розмірах, групою осіб. Від п’яти до дванадцяти років позбавлення волі. Плюс підкуп суддів.
Горбатов зблід під кров’ю на обличчі. Опустився на стілець, витер обличчя рукою, розмазав кров по щоці. Дмитро повернувся до Громова, подивився прямо в очі.
— А для вас, — продовжив він тихіше, але виразніше, — стаття 364. Зловживання владою або службовим становищем. Покровительство злочинній діяльності. Роки три точно дадуть, може більше.
Громов ковтнув, кадик смикнувся на шиї. Подивився на Горбатова, потім на своїх підлеглих. Ті стояли біля дверей, розгублені, переминалися з ноги на ногу.
— Валеро, — сказав Громов жорстко, повертаючись до Горбатова. — Домовляйся з хлопцем. Це вже не ігри в бізнес.
Горбатов сидів, дивлячись у підлогу. Кров капала на лінолеум, кап-кап-кап. Ритмічно, як метроном.
— Що ти хочеш? — видавив він нарешті, не піднімаючи голови.
— Три будинки, — Дмитро перераховував на пальцях. — Соколови, Петрови, Кравцова. Повертаєш повністю, з документами. Плюс гроші, які люди вже віддали, все до копійки, кожну гривню.
Горбатов мовчав. Секунд тридцять. Може, хвилину, час розтягнувся. За вікном проїхала машина, фари полоснули по стіні.
— Домовилися, — кивнув Горбатов, не піднімаючи очей від підлоги.
— Потрібно оформити письмово, — Громов дістав телефон із кишені. — Щоб без питань потім, без відмазок.
Горбатов набрав номер, притиснув телефон до вуха, рука тремтіла…
Коментування закрито.