Дмитро Соколов рік чекав на цей день. Повернення додому після строкової служби. Він уявляв, як обійме матір на порозі, як батько покаже йому ділянку, де планують ставити новий сарай.
Прості речі. Рідні стіни. Мамині пироги. Дмитро ще не знав, що за цей рік удома багато чого змінилося. Що батьки щось приховували в рідкісних телефонних розмовах. Що слова «у нас усе добре», «не хвилюйся» іноді означають прямо протилежне. І що повернення додому не завжди виглядає так, як ти собі уявляв.
Дмитро стискав конверт у кишені так міцно, що папір промок від поту долоні. Тридцять п’ять тисяч гривень — усе, що вдалося накопичити за рік служби. Водій таксі розповідав щось про нову об’їзну дорогу, але слова пропливали повз.
За вікном миготіли знайомі будинки селища, похилені паркани, стара береза біля повороту на Садову, магазин тітки Галі з вицвілою вивіскою. Рік він не був тут. Цілий рік.
— Строкову відслужив? — водій скосив очі у дзеркало заднього виду.
— Так, — відповів Дмитро коротко, не відриваючись від вікна.
— Як там зараз? Суворо, мабуть?
— Нормально.
Дмитро потягнувся до телефону, потім передумав. Хотів зателефонувати батькам, сказати, що вже близько. Але ні, нехай буде сюрприз. Мати зрадіє так, що все селище почує. Батько мовчки кивне, але очі світитимуться.
Дмитро усміхнувся, уявляючи цю картину. Таксі пригальмувало на світлофорі. Дмитро подивився на екран телефону: три пропущені від матері вчора ввечері. Він не взяв слухавку, був у дорозі, телефон майже розрядився.
Написав тільки вранці: «Їду додому, зустрінемося сьогодні». Мати відповіла коротко: «Добре». Навіть без смайликів, хоча вона завжди ставила їх купами. Напевно, перехвилювалася.
— Батьки знають, що сьогодні приїжджаєш? — водій увімкнув поворотник на Садову.
— Знають.
Дмитро перевірив конверт ще раз: на місці, не зім’явся. Тридцять п’ять тисяч. Для когось смішні гроші, але батькові вистачить на новий дах для сараю. Може, на піч у будинку — стара димить.
За вікном попливли знайомі ділянки. Будинок Петрових — новий паркан поставили, гарний. Будинок Марії — вона сама сина ростить, чоловік покинув. Будинок сусідки Віри Іванівни — старі яблуні, вкриті снігом, як завжди.
Ще два повороти, і він побачить свій будинок. Синя віконниця, яку батько фарбував п’ять років тому. Похилений гараж. Горобину біля хвіртки. Таксі повернуло востаннє.
Дмитро побачив їх одразу. Двоє людей сиділи біля паркану, на засніженій землі. Валізи поруч. Старі потерті валізи, які завжди стояли на антресолях. Мати притискалася до батька, плечі тряслися. Батько обіймав її, голова опущена.
Секунду Дмитро не розумів. Мозок відмовлявся складати картинку. Просто двоє людей сидять. Просто валізи. Просто… Потім упізнав батькову куртку. Синю, з латкою на лікті. Материну шаль, червону, яку він їй дарував на день народження три роки тому.
— Стійте! — крикнув Дмитро. — Стійте тут!…
Коментування закрито.