— Рідко. Обіцяє подзвонити — не дзвонить. Обіцяє приїхати — не приїжджає. Діти чекають, а потім плачуть.
— Підлюка.
— Я вже перестала так думати. Просто… така людина. Не злий, не поганий. Просто порожній.
Михайло підвів голову, подивився на неї уважно:
— Ви досі його захищаєте?
— Ні. Пояснюю. Собі насамперед.
Робота з документами почалася наступного дня. Паперів виявилося багато: теки, конверти, роздруківки. Люда розклала все на великому столі у вітальні й почала розбиратися. На її подив, це виявилося цікаво. Як головоломка: шукати зв’язки, вибудовувати ланцюжки, знаходити потрібні документи. Михайло сидів поруч, відповідав на запитання. Підписував папери. Іноді вони мовчали годинами, кожен зайнятий своїм. Іноді говорили про дрібниці: про погоду, про дітей.
— Поліна на вас схожа, — сказав він якось.
— Усі кажуть, що на батька.
— Зовні, може, й так. А характер ваш. Сильна, вперта, все помічає.
— Це погано?
— Це прекрасно.
Люда відчула, як щоки заливає рум’янець. Відвернулася, втупилася в папери. Михайло не став розвивати тему, але вона відчувала його погляд — теплий, спокійний.
Минуло три тижні. Справа зі спадщиною просувалася повільно: потрібні були довідки, виписки, підтвердження. Люда бігала по інстанціях, стояла в чергах, розмовляла з чиновниками. Михайло чекав удома, терпляче, без нервів.
— Ви дивовижна жінка, — сказав він одного разу, коли вона принесла чергову стоску документів.
— Чому?
— Бо не здаєтеся. Скільки разів вас завертали: приходьте завтра, потрібна інша довідка, це не до нас. А ви повертаєтеся й домагаєтеся свого.
— У мене немає вибору.
— Вибір є завжди. Можна здатися, можна опустити руки. Ви не здаєтеся.
Діти звикли до Михайла швидко. Костик ходив за ним хвостиком, випитуючи про кораблі й моря. Машенька називала його дядьком Мишком і вимагала катати на плечах. Навіть Поліна відтанула, розмовляла з ним про книжки, про музику, про школу.
— Він тобі подобається? — спитала вона якось у Люди.
— Хто? Михайло? Поліно, що за запитання?
— Звичайні запитання. Він хороший. І на тебе дивиться.
— Як дивиться?
— По-доброму. Тато так ніколи не дивився.
Люда хотіла заперечити, але донька вже пішла. Вона стояла посеред кімнати й думала про те, що дванадцятирічна дитина бачить іноді більше, ніж дорослі. Тієї ночі вона довго не могла заснути. Думала про Михайла, про його спокійний голос, про добрі очі, про руки, які легко підхоплювали Машеньку. Думала про Ігоря, про його байдужість, про холодні прощання, про порожні обіцянки. І вперше за багато місяців відчула щось схоже на надію. Страшку, крихку надію, яку боялася злякати.
Дзвінок від Ігоря пролунав у найневдаліший момент: Люда стояла в черзі до податкової, притискаючи до грудей теку з документами. Номер на екрані змусив серце сіпнутися, але вже не так боляче, як раніше.
— Слухаю.
— Людо, нам треба зустрітися.
— Навіщо?
— Поговорити. Про дітей.
Вона вийшла з черги, відійшла до вікна.
— Говори зараз.
— Не телефоном. Давай завтра, у кафе біля парку. О третій годині.
— Добре.
Він відключився, не попрощавшись. Як завжди. Люда прибрала телефон, повернулася в чергу. Руки трохи тремтіли, але голова залишалася ясною. Чотири місяці тому вона б місця собі не знаходила до зустрічі. Зараз просто відзначила в щоденнику й продовжила займатися справами.
Увечері вона розповіла Галині Петрівні.
— Хоче зустрітися? — стара примружилася. — І з якого це дива?
— Каже, про дітей поговорити.
— Чотири місяці мовчав, а тут раптом діти знадобилися. Не вірю.
Михайло сидів у кутку вітальні, вдаючи, що читає газету. Але Люда бачила: він прислухається.
— Може, справді скучив, — сказала вона. — Він усе-таки батько.
— Батько — це не той, хто народив. Батько той, хто ростить, — відрізала Галина Петрівна. — Гаразд, іди. Але будь обережна. Такі, як він, просто так не з’являються.
Уночі Люда лежала без сну, дивлячись у стелю. Думала про завтрашню зустріч. Чого хотів Ігор? Повернутися? Забрати дітей? Зменшити аліменти? Вона перебирала варіанти, і жоден не здавався добрим.
Стук у двері змусив її здригнутися.
— Людо, можна? — голос Михайла.
Вона накинула халат, відчинила двері.
— Щось сталося?
— Ні. Просто… побачив світло під дверима. Не спиться?
— Не спиться.
Він пом’явся на порозі:
— Хочете чаю?
