— Незручно. Вона й так багато платить.
— Людко, зараз не час для «незручно». Зараз час виживати.
У середу Люда прийшла до Галини Петрівни з важким серцем. Стара одразу помітила — вона взагалі все помічала.
— Що сталося? Очі червоні, руки тремтять. Знову через чоловіка?
— Ні. Через квартиру. За два тижні нічим платити.
Галина Петрівна відклала газету, яку читала:
— Скільки не вистачає?
— Багато. Майже половина.
— Хм… — стара постукала пальцями по столу. — А якщо я тобі запропоную жити тут?
Люда підвела голову:
— Що?
— Дім великий, кімнат багато. Другий поверх узагалі порожній. П’ять кімнат, окрема кухня, ванна. Ціла квартира, можна сказати.
— Галино Петрівно, я не можу…
— Можеш, — стара махнула рукою. — Мені самій тут тоскно. А так і нагляд за домом, і компанія. Плату брати не буду. Тільки за комуналку скидатимемося навпіл.
— Але чому? Ви мене майже не знаєте.
Галина Петрівна довго мовчала. Дивилася кудись крізь Люду, у минуле, у свої спогади.
— Знаю достатньо. Ти чесна, працьовита, дітей любиш, — вона помовчала. — Я колись була на твоєму місці. Чоловік пішов, коли синові три роки було. Думала, не виживу. Вижила. І ти виживеш. Але самій важче.
Люда відчула, як до горла підступає клубок.
— Дякую…
— Нема за що поки що. Переїжджай на вихідних. І дітей своїх веди, хочу подивитися, кого в дім пускаю.
Переїзд зайняв два дні. Речей було небагато — Люда за роки шлюбу так і не обросла майном. Одяг, дитячі іграшки, посуд, білизна. Усе вмістилося в кілька сумок і коробок. Поліна ходила новим житлом мовчки, торкалася стін, зазирала в кутки. Костик носився кімнатами із захопленими вигуками. Машенька одразу знайшла в саду кішку й закохалася в неї без пам’яті.
— Мамо, а ми тут назавжди? — спитала Поліна ввечері.
— Не знаю, сонечко. Поки що так. Мені подобається. Тут… спокійно.
Спокійно. Дивне слово для їхньої ситуації. Але Люда розуміла, що мала на увазі донька. Вперше за багато років вони були самі по собі. Без Ігоря. Без його мовчазного несхвалення, без його правил, без його контролю.
Галина Петрівна виявилася несподіваним подарунком долі. Вона не лізла в справи Люди, але завжди була поруч, якщо потрібна була допомога. Доглядала дітей, коли Люда шукала додаткову роботу. Вчила Поліну в’язати, розповідала Костикові історії про свого сина-моряка, який ходив у далекі плавання. Співала Машеньці колискові, яких та ніколи не чула від рідної бабусі.
— Твоя свекруха дзвонила? — спитала Галина Петрівна якось увечері.
— Один раз. Питала, чому ми переїхали. Сказала, що я позбавляю дітей стабільності.
— От гадюка.
— Галино Петрівно!
— А що? Правду кажу. Знаю я таких. Син для них — сонечко ясне, а невістка — безплатна прислуга. Ти, головне, не ведися на її провокації.
Люда кивнула. Вона давно навчилася не вестися. Просто раніше мовчала, терпіла. Тепер теж мовчала. Але терпіти перестала.
Наприкінці другого місяця нового життя Люда знайшла ще одну роботу — віддалену. Знайома Тетяни шукала людину для обзвону. Робота проста: телефонувати за списком, пропонувати послуги, записувати відповіді. Платили мало, але стабільно. А головне — можна було працювати з дому, вечорами, коли діти засинали.
Тепер її день виглядав так: підйом о шостій. Діти, садочок, школа. Робота в Галини Петрівни до другої. Обід, уроки, вечеря, вкладання дітей, дзвінки клієнтам до півночі. Сон чотири-п’ять годин. І знову по колу. Вона худла. Тетяна казала — від нервів. Люда знала — від недосипу й недоїдання. Вона годувала дітей, а сама перехоплювала що доведеться: чай із хлібом, залишки каші, яблуко.
— Ти себе в могилу заженеш, — сказала Галина Петрівна одного ранку, критично оглянувши Люду. — Сідай, їж.
— Дякую, я не голодна.
— Не бреши мені. Сідай, я сказала.
Вона поставила перед Людою тарілку з омлетом, свіжим хлібом, сиром. Налила чаю з молоком. Сіла навпроти.
— Їж і слухай. У мене є пропозиція.
— Яка?
— Син скоро повертається. Два місяці відпустки після рейсу. Йому потрібна допомога — папери розібрати, по інстанціях побігати. Він терпіти не може все це, а я стара, ноги болять. Заплатить добре.
— Які папери?
— Спадщина. Від його батька, — Галина Петрівна скривилася. — Колишній мій чоловік помер пів року тому. Залишив усе синові, але з якимись дурними умовами. Треба юриста наймати, документи оформляти. Мишко в цьому нічого не тямить, він моряк, у нього руки золоті, а голова для морських карт.
— А я второпаю?
