— Це не телефонна розмова. До неділі.
Гудки. Люда жбурнула телефон на диван. Руки тремтіли.
— Мамо? — Поліна стояла у дверях із підручником у руках. — Це бабуся дзвонила?
— Так. Вони приїдуть у неділю.
— Я не хочу їх бачити.
— Поліно…
— Вони завжди тебе ображали. Я бачила. Я не дурна.
Люда притягнула доньку до себе, обійняла:
— Це твої бабуся й дідусь. Вони люблять тебе. Вони люблять тата.
Вона стерпить. Дванадцять років. Її доньці було 12 років, а вона міркувала як доросла. Коли це сталося? Коли Поліна перестала бути дитиною?
У неділю Валентина Іванівна й Петро Михайлович приїхали рівно опівдні. Чорна машина, строгі пальта, підібгані губи. Вони привіталися з Людою кивком, зате дітей розцілували — навіть Поліну, яка стояла мов дерев’яна.
— Ну що, онучата, поїдемо в кафе? — Петро Михайлович потріпав Костика по голові. — Морозиво, тістечка — все для вас.
— А мама? — спитала Машенька.
— Мама відпочине. Їй треба побути самій.
Люда дивилася, як діти сідають у машину. Поліна озирнулася, кинула на матір тривожний погляд. Люда всміхнулася їй: мовляв, усе добре, не хвилюйся. Коли машина поїхала, вона нарешті дозволила собі заплакати. Стояла посеред порожньої кухні й плакала від безсилля, від образи, від страху.
Два місяці. Залишилося півтора. А вона досі не знала, що робити. Телефон завібрував. Повідомлення від Тетяни: «Є ідея. Приїду ввечері». Ідея виявилася простою і водночас божевільною.
— Моя тітка, — Тетяна ходила кухнею, розмахуючи руками. — Пам’ятаєш, я розповідала? Галина Петрівна. Вона шукає помічницю по господарству.
— Домробітницю, чи що?
— Називай як хочеш. Прибирати, готувати, купувати продукти. Тричі на тиждень по пів дня. Платить добре, вона самотня, грошей кури не клюють.
— Таню, я не можу…
— Чого ти не можеш? Працювати? Людко, отямся. У тебе троє дітей і півтора місяця до виселення. Ти можеш собі дозволити гордість?
Люда мовчала. Гордість. Вона навіть забула, як це — пишатися собою. Останні тринадцять років вона була просто тінню Ігоря. Дружиною. Матір’ю. Домогосподаркою. Ніким.
— Коли можна зустрітися з твоєю тіткою?
— Завтра. Я подзвоню їй зараз.
Галина Петрівна виявилася невисокою худорлявою жінкою років сімдесяти, з чіпким поглядом і несподівано міцним рукостисканням. Вона жила в старому будинку на околиці — не в квартирі, а в справжньому домі з садом і верандою.
— Значить, ти Танюшчина подруга, — вона оглянула Люду з голови до ніг. — Чоловік покинув?
— Так.
— Діти є?
— Троє.
— Працювала коли-небудь?
— Давно. До заміжжя.
Галина Петрівна хмикнула:
— А руки в тебе звідки ростуть? Готувати вмієш?
— Умію. Тринадцять років готувала.
— Підлогу мити не гидуватимеш?
— Ні.
— Хм… — Галина Петрівна примружилася. — Танька каже, ти чесна. Це правда?
— Сподіваюся.
— Сподівається вона, — стара несподівано розсміялася. — Гаразд, приходь післязавтра. О дев’ятій ранку. Подивимося, на що ти здатна.
Люда вийшла з дому Галини Петрівни з калатаючим серцем. Це була робота. Хай дивна, хай принизлива (як би відреагував Ігор, дізнавшись, що його дружина пішла в домробітниці), але робота. Гроші. Шанс.
Увечері вона вперше за два тижні приготувала нормальну вечерю. Не напівфабрикати, не бутерброди — справжній борщ, котлети, пюре. Діти їли з апетитом, і Люда дивилася на них, відчуваючи, як щось усередині поволі відтає.
— Мамо, а ти чого усміхаєшся? — Костик підвів голову від тарілки.
— Просто так, сину. Просто рада, що ви в мене є.
— А тато?
— Що тато?
— Ти за ним сумуєш?
