Вона обернулася. За три кроки від неї стояв Ігор — застиглий, блідий, із відвислою щелепою. Він дивився на неї так, ніби побачив привида.
— Здрастуй, Ігорю.
Він переводив погляд із неї на Михайла, на джип, знову на неї. В очах читалися збентеження, недовіра, щось схоже на біль.
— Ти! Ви… — він запнувся, ковтнув. — Це твоя машина?
— Наша, — сказала Люда спокійно. — Сімейна.
Михайло стояв поруч, поклавши руку їй на талію — спокійний, упевнений. Не ворожий, але й не приязний. Просто був поруч.
— Добре виглядаєш, — вичавив Ігор нарешті.
— Дякую.
— І… справи, видно, добре йдуть?
— Непогано.
Пауза. Незручна, важка. Ігор переминався з ноги на ногу, як завинилий школяр.
— Людо, я… — він знову замовк. — Я був дурнем.
— Був.
— Якби я знав…
— Що? Що я здатна на щось більше, ніж варити тобі суп? — Люда похитала головою. — Ти не знав, бо не хотів знати. Тобі було зручно думати, що я ніхто. Так легше було піти.
— Я не думав, що ти ніхто!
— Думав. Щодня. Кожним своїм словом, кожним поглядом. — Вона говорила спокійно, без злості. — Але знаєш що? Я тобі вдячна.
— Вдячна?
— Так. Якби ти не пішов, я б ніколи не дізналася, хто я насправді. Так і прожила б усе життя тінню. Твоєю тінню.
Ігор мовчав. Дивився на неї — на жінку, яку колись вважав сірою й нудною. На жінку, яка розквітла без нього.
— Діти… як вони?
— Добре. Поліна перейшла до восьмого класу, відмінниця. Костик займається футболом. Машенька піде до першого класу восени.
— Вони… сумують за мною?
Люда помовчала. Збрехати було б легше. Але вона давно перестала брехати і собі, і іншим.
— Вони чекають, коли ти станеш батьком. Не тим, хто приїжджає раз на місяць із подарунками. А тим, хто дзвонить щодня, хто цікавиться їхнім життям, хто приходить на шкільні концерти й футбольні матчі.
— Я можу спробувати.
— Можеш. Якщо захочеш.
Михайло м’яко стиснув її руку.
— Нам час іти. До побачення, Ігорю.
— До побачення, Людо. Вітаю. З одруженням.
Вона кивнула й пішла до входу в торговий центр. Михайло йшов поруч, підлаштовуючись під її крок.
— Ти гаразд?
