Ти.
Проблеми сипалися одна за одною. На роботі зламалася вантажівка — стара, така, що потребувала заміни. Великий клієнт відмовився від контракту, знайшов перевізника дешевше. Один із водіїв звільнився, переманили конкуренти. Люда сиділа в офісі, дивлячись на цифри у звітах, і відчувала, як паніка підступає до горла. Вона не справлялася. Усе руйнувалося.
— Проблеми? — Семен, той самий літній водій із сивими вусами, зазирнув до кабінету.
— Так, багато проблем.
— Розкажіть.
Вона розповіла. Про вантажівку, про клієнта, про водія, який звільнився. Семен слухав мовчки, кивав.
— Вантажівку полагодимо, — сказав він, коли вона закінчила. — У мене племінник-механік, золоті руки. Візьме недорого. Клієнт повернеться, я його знаю. Жадібний він, а дешеві перевізники надійністю не славляться. А нового водія знайдемо, у мене є знайомий, досвідчений, роботу шукає.
— Чому ви мені допомагаєте?
Семен знизав плечима:
— Ви хороша начальниця. Не кричите, не хамите, зарплату вчасно платите. Ми це цінуємо.
Люда відчула, як на очі навертаються сльози — від утоми, від вдячності, від усвідомлення того, що вона не сама.
— Дякую, Семене.
— Нема за що. Працюємо.
За тиждень після інсульту Галину Петрівну перевели до звичайної палати. Вона вже могла сидіти, говорила майже нормально, хоча права рука, як і раніше, не слухалася.
— Миша… Дзвонив? — питала вона щодня.
— Дзвонив. Передає привіт. Скоро приїде.
— Скажи йому… щоб не поспішав. Я… гаразд.
Але Люда бачила: Галина Петрівна сумує за сином. Чекає на нього. Тримається з останніх сил.
Ігор з’явився в найневдаліший момент, коли Люда сиділа в лікарняному коридорі, чекаючи лікаря.
— Привіт.
Вона підвела голову. Він стояв перед нею в дорогому костюмі, з букетом квітів.
— Що ти тут робиш?
— Дізнався, що стара в лікарні. Прийшов провідати.
— Навіщо?
— Хочу показати, що я не монстр, — він сів поруч. — І поговорити з тобою.
— Ми вже все обговорили.
— Не все, — Ігор понизив голос. — Я подав документи на перегляд умов опіки.
Люда похолола.
— Що?
— Хочу, щоб діти жили зі мною. Принаймні частину часу. Поліна вже велика, може сама вирішувати.
— А молодша? Ти з глузду з’їхав?
— Ні. Я у своєму праві. Ти живеш незрозуміло де, зі сторонніми людьми. Працюєш на знос. Діти самі по собі.
— Діти під наглядом. У мене є допомога.
— Від кого? Від старої, що помирає?
Люда підвелася. Руки тремтіли від люті.
— Іди.
— Подумай добре, Людо. Суд може стати на мій бік. У мене стабільна робота, хороша квартира, я їхній батько. А в тебе що?
— У мене любов, якої в тебе ніколи не було.
Вона розвернулася й пішла. Серце калатало так, що здавалося, зараз вискочить із грудей. Увечері вона подзвонила Михайлові:
— Мишо, він хоче забрати дітей.
— Хто? Ігор?
— Так. Подав на перегляд опіки.
Довге мовчання. Потім голос, твердий і спокійний:
— Не бійся. Я повертаюся. За три дні буду вдома.
— Як? Ти ж казав — ще щонайменше тиждень.
— Домовився. Зійду в найближчому порту, далі літаком. — Він помовчав. — Людо, ти впораєшся. Ти вже справляєшся.
Залишалося зовсім трохи. Три дні. 72 години. Люда рахувала хвилини. Галина Петрівна помітно пожвавилася, дізнавшись, що син повертається.
— Нарешті. Побачу його. Скоро. Зовсім скоро… Людо, — стара взяла її за руку здоровою долонею. — Якщо я… не виборсаюся…
— Не кажіть так.
— Послухай. Якщо не виборсаюся, дім твій. І Мишин. Разом. Зрозуміла?
— Галино Петрівно…
— Зрозуміла?
