— Інтуїція. Такі, як він, не дзвонять просто так. Тільки коли їм погано й треба на комусь зірвати злість.
Люда повернулася до нього:
— Ти його навіть не знаєш.
— Знаю достатньо. З твоїх розповідей, із того, як діти про нього говорять. Точніше, не говорять, — він помовчав. — Бережи себе, Людо. Такі люди небезпечні, коли загнані в кут.
Субота видалася сонячною. Ігор приїхав вчасно — вперше за довгий час. Мав кепський вигляд: змарнілий, із червоними очима, у м’ятій сорочці. Діти вибігли до нього, обійняли. Він притиснув їх до себе міцно, відчайдушно. Люда спостерігала збоку й відчувала дивну суміш жалю й відстороненості.
— Тату, а ти надовго? — Костик дивився знизу вгору з надією.
— На весь день, сину. Поїдемо в парк, покатаємося на каруселях.
— Ура!
Діти побігли вдягатися. Ігор залишився стояти у дворі, розглядаючи будинок.
— Непогано влаштувалася, — сказав він із кривою усмішкою.
— Мені допомогли.
— Цей моряк?
— Його мати. Галина Петрівна.
— Ага. Авжеж, — він обвів поглядом доглянутий сад, міцний дім, нові гойдалки, які Михайло поставив для дітей. — Із грязі в князі.
— Ігорю, не починай.
— А що? Я не можу висловити свою думку? Чотири місяці тому ти ридала, не знала, як жити. А тепер пані-хазяйка.
— Я працюю. Заробляю. Вирощую дітей.
— На чужі гроші живеш.
— На свої. Я плачу за комуналку, купую продукти. Галина Петрівна не бере з мене орендної плати, бо я допомагаю їй по господарству.
Ігор хмикнув:
— Зручна позиція.
Люда відчула, як усередині підіймається злість. Та сама злість, яку вона роками душила, ховала, не дозволяла собі відчувати.
— Знаєш що, Ігорю? Забирай дітей і їдь. Тільки поверни їх о сьомій, як домовлялися. А якщо не повернеш — тоді я подзвоню в поліцію.
Він відсахнувся, ніби вона його вдарила:
— Ти змінилася.
— Так, ти вже казав.
Діти вибігли на ґанок — нарядні, щасливі, не помічаючи напруження між батьками. Ігор натягнув усмішку, повів їх до машини. Люда дивилася вслід, поки вони не зникли за поворотом.
— Ти гаразд? — Михайло вийшов на ґанок, став поруч.
— Так. Просто… важко.
— Хочеш, з’їздимо кудись? Поки діти з ним. Розвієшся.
Люда подивилася на нього — на його спокійне обличчя, добрі очі, руки, які так хотілося взяти у свої.
— Куди?
— Є одне місце. Озеро за містом. Там красиво навесні.
Вони їхали мовчки. За вікном миготіли дерева, поля, маленькі будиночки. Люда дивилася на дорогу й думала про те, як дивно складається життя. Пів року тому вона думала, що все скінчено. А тепер сидить у машині поруч із чоловіком, який дивиться на неї так, як Ігор не дивився ніколи.
Озеро виявилося маленьким, тихим, оточеним старими вербами. Вони вийшли на берег, сіли на повалене дерево.
— Я приїздив сюди в дитинстві, — сказав Михайло. — Із матір’ю й сестрою. Після того як батько пішов. Мама казала: тут можна залишити все погане й забрати тільки хороше.
— Допомагало?
— Іноді.
Він повернувся до неї, взяв за руку. Просто взяв — без слів, без пояснень.
— Людо, я хочу тобі дещо сказати.
— Що?
— Я скоро піду в рейс. На три місяці.
Вона відчула, як серце стиснулося:
— Коли?
— За два тижні. — Він помовчав. — Я хочу, щоб ти знала. Ти важлива для мене. Дуже важлива. І коли повернуся, я хотів би, щоб між нами все було по-справжньому.
— По-справжньому?
— Так. Не як сусіди. Не як друзі. — Він стиснув її руку міцніше. — Я не кваплю тебе. Просто хочу, щоб ти знала й думала про це, поки мене не буде.
Люда мовчала. Дивилася на озеро, на відображення хмар у воді, на верби, що схилили гілля до самої поверхні.
— Я подумаю, — сказала вона нарешті.
— Це все, про що я прошу.
Два тижні пролетіли як один день. Люда ловила себе на тому, що рахує години до від’їзду Михайла і водночас боїться цього моменту. Боїться залишитися сама. Боїться того, що відчуває.
Напередодні його від’їзду вони знову сиділи на веранді. Діти вже спали, Галина Петрівна пішла до себе. Теплий травневий вечір пахнув бузком і свіжоскошеною травою.
— Я залишу тобі довіреність, — сказав Михайло. — На всі справи з компанією. Якщо вирішиш спробувати — дерзай. Якщо ні — просто стеж, щоб усе працювало.
— А якщо я все зіпсую?
— Не зіпсуєш, — він усміхнувся. — Я в тебе вірю.
Люда відвернулася, ховаючи сльози, що виступили:
— Чому ти такий добрий до мене?
— Бо ти на це заслуговуєш.
— Ти мене майже не знаєш.
— Знаю достатньо. Знаю, що ти сильна, чесна, турботлива. Знаю, що ти пройшла через пекло й не зламалася. Знаю, що поруч із тобою мені спокійно. — Він помовчав. — І знаю, що три місяці без тебе будуть найдовшими в моєму житті.
Уранці він поїхав. Діти проводжали його на ґанку, Машенька плакала. Костик тримався, Поліна стояла мовчки, стиснувши губи. Михайло обійняв кожного, потріпав по голові, пообіцяв привезти подарунки з далеких країв.
— Бережи маму, — шепнув він Поліні.
— Бережу. І себе бережи.
— Ти хороша дівчинка.
Машина зникла за поворотом. Люда стояла на ґанку й дивилася вслід, поки не заболіли очі від яскравого сонця.
— Мамо, ти плачеш? — Костик смикнув її за руку.
— Ні, сину. Просто смітинка в око потрапила.
— Дядько Миша повернеться?
— Обов’язково повернеться.
Перші дні без нього були важкими. Люда звикла до його присутності, до голосу за стіною, до кроків на сходах, до запаху його одеколону. Тепер дім здавався порожнім, попри Галину Петрівну й дітей. Але часу на тугу не було. Люда ухвалила рішення: вона спробує керувати компанією. Не тому, що була впевнена в успіху. Тому, що Михайло в неї повірив. І вона не хотіла його підвести.
Перший день в офісі транспортної компанії вона запам’ятала надовго. Маленьке приміщення на околиці промзони, три кімнати, запах бензину й машинного мастила. П’ятеро водіїв, диспетчер, бухгалтер. Усі дивилися на неї з недовірою: хто ця жінка? Що вона тут робить?
— Мене звати Людмила, — сказала вона, намагаючись, щоб голос не тремтів. — Я тимчасово керуватиму компанією, поки Михайло Петрович у рейсі. Я не збираюся нічого змінювати. Просто хочу розібратися, як усе працює.
Мовчання. Потім один із водіїв, літній із сивими вусами, хмикнув:
— А ви хоч знаєте, як вантажівка виглядає?
— Знаю. Велика, з кабіною й кузовом, — Люда усміхнулася. — Але я тут не для того, щоб водити вантажівки. А для того, щоб зробити так, аби ви отримували зарплату вчасно й працювали в нормальних умовах.
Водій хмикнув іще раз, але вже по-іншому — з повагою:
— Гаразд. Побачимо.
Вона вчилася на ходу. Розбиралася в накладних, договорах, маршрутах. Сиділа допізна над бухгалтерськими звітами. Дзвонила юристам, податківцям, клієнтам. Помилялася, виправлялася, знову помилялася. Галина Петрівна допомагала з дітьми: забирала зі школи й садочка, годувала обідом, стежила за уроками. Без неї Люда б не впоралася.
— Ти себе заженеш, — бурчала стара. — Коли ти востаннє нормально спала?
— Коли все налагодиться, висплюся.
— Коли все налагодиться, ти в лікарню потрапиш від виснаження.
Але Люда не могла зупинитися. Вперше в житті вона відчувала, що робить щось важливе. Що від неї залежать люди — не лише діти, а й працівники компанії. Що вона здатна на більше, ніж варити суп і прати білизну.
Ігор з’явився наприкінці червня, без попередження, без дзвінка. Просто приїхав і став на порозі.
— Можна зайти?
— Що тобі треба?
— Поговорити.
Він мав кращий вигляд, ніж минулого разу: поголився, вдягнув чисту сорочку. Але в очах усе ще була порожнеча.
— Діти вдома?
— У бабусі.
— Тоді тим більше поговоримо.
Вони сіли на кухні. Люда не запропонувала йому чаю, не хотіла.
— Слухаю.
— Я хочу повернутися.
Вона подумала, що недочула:
— Що?
— Хочу повернутися. До тебе. До дітей. Почати все спочатку.
Люда дивилася на нього й не впізнавала. Ця людина, яка пів року тому пішла, не озирнувшись, тепер сиділа перед нею й просила прийняти його назад.
— Чому?
— Бо зрозумів: помилився. Регіна… Вона була помилкою. Я думав, що хочу свободи, нового життя. А насправді просто злякався. Злякався старості, рутини, відповідальності.
— І що змінилося?
— Я змінився. Ці місяці самотності… Вони багато чого мене навчили.
Люда мовчала. Рік тому, навіть пів року тому, вона б кинулася йому на шию. Пробачила б усе. Повірила б кожному слову.
— Ні, — сказала вона.
— Що — ні?
