Родина може зцілювати, а може й ранити. Ця історія — про друге.
Вівсянка вже вистигала в тарілках, коли Ігор промовив ці слова. Промовив так, ніби повідомляв про погоду за вікном або про те, що закінчився цукор:
— Іду від тебе.
Люда завмерла з ложкою в руці. Молодша, чотирирічна Машенька, возила кашу по тарілці, створюючи химерні візерунки. Середній, семирічний Костик, зосереджено виколупував родзинки. Лише старша, дванадцятирічна Поліна, підвела голову й подивилася на батька дивним, недитячим поглядом.
— Що? — голос Люди прозвучав хрипко.
— Іду. Речі зібрав ще вчора, поки ти вкладала дітей. Валіза в машині.
Він і далі мастив масло на хліб. Методично, рівним шаром, від краю до краю, як робив це щоранку останні тринадцять років їхнього спільного життя.
— Ігорю, я не розумію…
— А що тут розуміти, Людо? — він нарешті підвів очі. Звичайні очі. Сірі, трохи втомлені. Жодної злості, жодного роздратування. Просто констатація факту. — Втомився. Не хочу більше. Маю право.
— Тату, ти куди? — озвався Костик.
— Тато їде, сину. У справах.
— Надовго?
— Надовго.
Люда відчула, як підлога йде з-під ніг. Вона сиділа на стільці, але відчуття було саме таким — безкінечне падіння в порожнечу.
— У тебе хтось є?
Ігор знизав плечима:
— Це має значення?
— Для мене — так.
— Тоді ні. Нікого немає. Просто не хочу більше так жити.
Він підвівся, відніс тарілку до мийки. Сполоснув її — завжди був охайним. Повернувся, поцілував дітей у маківки. Машенька потяглася до нього рученятами:
— Татку, а ти привезеш мені ляльку?
— Привезу, сонечко.
Він навіть не подивився на Люду. Просто взяв ключі від машини й вийшов. Двері зачинилися з тихим клацанням. Поліна мовчки дивилася на матір. У її очах стояли сльози, але вона не плакала. Стиснула губи зовсім по-дорослому й продовжила їсти вистиглу вівсянку.
— Мамо, а тато точно повернеться? — Костик дивився стривожено.
— Звісно, сину. Доідай кашу.
Люда не пам’ятала, як відвела дітей: молодшу — до садочка, Поліну й Костика — до школи. Не пам’ятала, як повернулася в порожню орендовану квартиру. Не пам’ятала, як сповзла по стіні просто в коридорі й просиділа там до обіду, дивлячись в одну точку.
Орендована квартира. Дванадцять років вона просила Ігоря замислитися про власне житло. Дванадцять років він відповідав: «Навіщо? Нам і тут добре. Не тісно, район пристойний. А іпотека — це кабала». І вона погоджувалася. Як погоджувалася з усім. Із тим, що пішла з роботи після народження Поліни: «Навіщо тобі працювати? Я достатньо заробляю». Із тим, що не довчилася в інституті: «Диплом дітям не потрібен, їм мати потрібна». Із тим, що її батьки залишилися далеко, у маленькому містечку, за 400 кілометрів: «Навіщо нам жити поруч із ними? Своє життя треба будувати».
Вона будувала. Тринадцять років будувала. А він узяв і пішов. За сніданком. Між вівсянкою й бутербродом із маслом.
Телефон задзвонив близько третьої. Незнайомий номер.
— Людмило Василівно? Це із садочка турбують. Ви Машу забирати збираєтеся? Робочий день закінчується.
Люда схопилася, вхопила сумку. Ноги були ватяні, голова — порожня. Вона бігла вулицею, не розбираючи дороги, і лише одна думка крутилася в голові: «Як же так? Як же так?»
Машенька сиділа на лавці біля входу, обіймаючи плюшевого зайця. Вихователька дивилася несхвально:
— Ви гаразд? Маєте не дуже добрий вигляд.
— Усе добре. Просто… справи.
Удома вона дістала телефон. 23 пропущені дзвінки — усі її. Жодного від нього.
«Ігорю, нам треба поговорити», — написала вона.
Відповідь прийшла швидко: «Ні про що. Аліменти платитиму. Квартиру оплачу ще за два місяці. Далі сама».
«А діти?»
«Бачитимуся. Коли влаштуюся».
Вона перечитала повідомлення раз, другий, третій. Намагалася знайти в них прихований сенс, натяк на те, що все це дурний сон, помилка, непорозуміння. Подзвонила Тетяні — єдиній подрузі, що залишилася ще зі шкільних часів.
— Таню, він пішов.
— Хто? Що сталося?
— Ігор. Пішов. Сьогодні вранці.
Пауза в слухавці. Довга, важка.
— Людко, ти серйозно? Отак просто пішов?
— Сказав: «Іду від тебе» — і вийшов. За сніданком.
— Я зараз приїду. Тримайся, чуєш?
Тетяна приїхала за годину — розпатлана, зла, з пляшкою вина й коробкою цукерок.
— Підлюка, — це було перше, що вона сказала. — Я завжди знала, що він підлюка.
— Таню, не треба.
— Треба, Людко! Тринадцять років ти перед ним навшпиньки ходила. Трьох дітей народила. Себе живцем поховала. А він: «Іду». Між іншим, які в нього права на цю квартиру?
— Жодних. Вона ж орендована.
— А машина?
