Тигр не рухався, тільки зморщив ніс, втягуючи запах поту, страху і крові. Михайло відчув, як холодний піт стікає по спині, згадуючи браконьєрів, які зв’язали його тут, біля старої смереки, і пішли три години тому. Вони побили його, забрали рацію і супутниковий телефон, сказавши, що повернуться до ранку доробити справу. Михайло не плекав ілюзій: його б знайшли мертвим, якби взагалі знайшли, а тепер перед ним стояв тигр.
Самець повільно перевів погляд з обличчя Михайла на мотузку, що стягувала його груди і руки. Він нахилив величезну голову так низько, що груба руда шерсть майже торкнулася прим’ятої хвої. З грудей вирвався низький звук — не рик, а щось схоже на визнання або запитання, чого Михайло не міг зрозуміти до кінця.
Тигр обережно ткнувся мордою у вузол на мотузці, понюхав і відсахнувся, немов роздумуючи. Потім знову наблизився, і Михайло відчув, як вологий гарячий ніс ковзнув по його зап’ястю, змусивши серце тьохнути.
— Ти пам’ятаєш? — прохрипів Михайло. — Правда ж? Ти пам’ятаєш?
Тигр глухо заурчав звуком таким низьким, що його відчували не вуха, а грудна клітка, і почав працювати. Повільно, обережно, майже хірургічно звір намагався допомогти, і Михайло розумів, що якщо хижак помилиться і випадково вп’ється іклами в зап’ястя, порятунок миттєво обернеться стратою. Але тигр працював з неймовірною для хижака зосередженістю, немов минулий досвід з людськими руками навчив його чогось більшого, ніж просто інстинкт.
Михайло стежив за кожним рухом: як напружуються м’язи на загривку, як шерсть настовбурчується від зусилля, як бурштинові очі примружуються від концентрації. І в цей момент, коли тигр майже перегриз першу петлю, з глибини хащі долинув звук, від якого кров застигла в жилах. Це було виття — протяжне, хрипке, сповнене злоби і голоду.
Тигр миттєво завмер, підняв морду, розгорнув вуха вперед, а ніздрі роздулися, втягуючи запах вітру. Михайло теж почув, ні — відчув, як змінюється повітря, наповнюючись запахом псини, крові та падла. Запах небезпеки був таким густим, що його можна було різати ножем.
Здичавілі собаки — Михайло знав цю зграю, що з’явилася в заповіднику два роки тому. Десяток безпритульних псів, що втекли або були покинуті в довколишньому селищі Верховина, спочатку полювали на зайців, потім осміліли. Минулої зими вони загризли молодого оленя за три кілометри звідси, і Михайло, знаходячи останки, розумів: зграя не боїться нічого. Вона голодна, відчайдушна, шалена, і зараз вона йшла сюди….
Коментування закрито.