Капронова мотузка впилася в груди Михайла так глибоко, що він уже не відчував рук, тільки тупий, всепоглинаючий біль і відчайдушний стукіт серця, що гулко віддавався у скронях. Перед ним за три кроки зупинився тигр — масивний самець з бурштиновими очима, в яких тліла така первісна сила, що єгер мимоволі затамував подих. Смерть прийшла до нього не на м’яких лапах, як очікувалося, а впевнено, відкрито, дивлячись прямо в душу.
І все ж, попри все, Михайло Кречетов не відвів погляду, дивлячись в очі звіру і мовчки молячись, щоб той згадав і впізнав. Минуло всього вісім місяців з того дня, коли Михайло повернувся до своєї лісової сторожки на околиці Карпатського заповідника і застиг на порозі, не вірячи власним очам. Перед ганком на прим’ятій траві лежала тигриця, змарніла, з погаслим поглядом.
Поруч, ледь живий, ворушився тигреня розміром з великого собаку, чия права передня лапа була понівечена капканом браконьєрів. Кістка стирчала назовні, а навколо рани вже розповзалася гангрена, але тигриця не ричала, вона просто дивилася на людину. Так, як зараз дивився на нього самець: з німим запитанням і відчайдушною надією, яку люди називають довірою.
Михайло тоді не роздумував: він приніс малюка в дім, усипив його саморобним наркозом з ветеринарної аптечки і ампутував скалічену частину лапи. Він припік судини і наклав шви, працюючи при світлі гасової лампи, тому що генератор зламався ще тиждень тому. Руки тремтіли від утоми і страху не за себе, а за тигреня, адже він знав: якщо дитинча не виживе, тигриця розірве його на шматки.
Михайло Кречетов, 37 років, доглядач заповідника, колишній військовий, не вірив у казки і знав, що звірі рідко пам’ятають добро. Він розумів, що інстинкт завжди сильніший за вдячність, що тигр — це не собака, а тристакілограмова машина для вбивства, створена лісом для лісу. І все ж, попри все, він дивився в бурштинові очі самця і шепотів крізь пересохлі губи:
— Це я, друже, це я, Міша, ти ж пам’ятаєш, правда?
Коментування закрито.