Він сидів на маленькій труні спокійно, майже владно. Не смикався, не намагався злетіти, не сахався людських голосів. Коли один із могильників, отямившись, ступив уперед і махнув на нього шапкою, птах навіть не відступив.
Він лише розкрив дзьоба й видав звук, від якого в багатьох по спині пробіг холод, гостріший за мороз.
Це було не звичайне каркання. Не грубий різкий пташиний крик, до якого звикли в селі. Звук вийшов низький, протяжний, гортанний. У ньому чулося щось схоже на стогін, на плач, на людське горе, якому не дали стати словами.
Марина здригнулася всім тілом.
— Даня… — видихнула вона ледь чутно.
Сусідки не встигли втримати її. Вона рвонулася вперед, до труни, до птаха, до цього страшного звуку, в якому їй на мить почувся голос дитини. У її русі було стільки відчаю, що люди навколо мимоволі відступили.
Але Артем, який досі стояв наче висічений із каменю, раптом ожив. Він різко перехопив дружину за руку й зупинив її. Не штовхнув, не смикнув грубо, а втримав міцно й обережно, ніби хотів уберегти від чогось, чого сам іще не встиг зрозуміти.
Марина подивилася на нього божевільними очима.
— Пусти…
Але Артем не відповів. Він дивився на ворона.
І в його обличчі сталася ледь помітна зміна. Страх, який мав би з’явитися, так і не з’явився. Натомість в очах Артема спалахнуло впізнавання — важке, дивне, майже неможливе.
Він бачив цього птаха раніше.
Не схожого. Не такого самого. Саме цього.
Ворон, помітивши рух Марини, не злетів. Він лише переступив лапами по кришці труни, трохи сильніше настовбурчив пір’я й нахилив голову. Потім повернувся до жінки й подивився просто їй в обличчя.
Марина завмерла. Погляд птаха ніби втримав її на місці.
Кілька митей ніхто не рухався. Навіть вітер, здавалося, стих. Люди стояли довкола, боячись порушити цей дивний, незрозумілий зв’язок між матір’ю, батьком, дитиною й чорною птахою.
— Жени його, Артеме, — раптом різко прошипіла стара сусідка, першою не витримавши тиші. — Жени, поки лиха на всіх не накликав. Не можна йому сидіти на труні. Не можна.
Її хрипкий голос ніби розрізав повітря.
— Це поганий знак, — підтримала інша жінка. — Чорний птах на дитячій труні… Господи, збережи.
— Збити його треба, — пробурмотів хтось із чоловіків. — Нічого йому тут.
Страх швидко передавався від одного до іншого. Ще хвилину тому люди мовчали, приголомшені появою ворона, а тепер у натовпі вже зароджувався ропот. Хтось озирався в пошуках палиці, хтось нахилився, ніби хотів знайти камінь, хоча все довкола було вкрите глибоким снігом.
Один із могильників наважився першим. Він підняв лопату й ступив до труни, збираючись ударити птаха плазом, щоб скинути його на землю.
— Не чіпай.
Артем сказав це неголосно. Але в його голосі було стільки сталі, що чоловік завмер на місці, не опустивши лопати.
Кілька людей обернулися до нього. Хтось насупився, хтось перелякано замовк. Артем повільно відпустив руку Марини. Вона відразу осіла на коліна просто в сніг, ніби сили остаточно покинули її.
Артем ступив до труни.
Тепер він стояв зовсім близько до ворона. Так близько, що міг би простягнути руку й схопити його. Люди затамували подих. Багато хто був певен, що батько зараз у нападі горя сам уб’є птаха, який осквернив прощання.
Але Артем не підняв руки.
Він дивився.
Ворон теж дивився на нього.
І в цьому мовчазному зіткненні двох істот було щось таке, що натовп перестав розуміти, що відбувається. Артем бачив те, чого не помічали інші. Птах сидів не зухвало і не хижо. Його лапи тремтіли, але не від холоду. Усе тіло було напружене. Пір’я піднялося, настовбурчилося, ніби ворон намагався прикрити собою маленьку труну.
Наче захищав…
