Теплі червневі промені ніжно зігрівали Юлію, що брела вузькими стежками між строкатими пам’ятниками та масивними кам’яними плитами. Такі прогулянки некрополем зовсім не тішили молоду жінку, однак лишалися для неї єдиним способом не померти з голоду.
Намагаючись лишатися непомітною й не турбувати тих, хто сумував, вона уважно розглядала надгробки в пошуках залишених поминальних гостинців: цукерок, випічки чи хліба. Місцеві злиденні бабці, які постійно чергували біля центрального входу, нерідко засуджували її за такий промисел. «Доходишся ти серед мерців, Юлько, накличеш біду на своє ще ненароджене дитя», — часто бурчала давня безхатченка на ім’я Галина.
Літня бродяжка щиро вірила, що кладовищенська енергетика небезпечна для вагітних. «Хтозна, які темні справи тут кояться під покровом ночі, раптом підчепиш порчу, а потім дивуватимешся, чого немовля кричить ночами без упину», — лякала вона.
Юлія лише втомлено відмахувалася від цих забобонних повчань. «Повірте, тітко Галю, після трьох років за ґратами мене вже ніяка містика не лякає, я сама будь-якого чорта прожену», — хоробрилася дівчина. Насправді ж за цими сміливими словами ховалася лише глибока розгубленість.
Відсутність нормального заробітку й цілковита життєва безвихідь змушували її приходити на цю територію скорботи. Іншого способу вижити в неї просто не було. До того ж двадцятивосьмирічна жінка перебувала на сьомому місяці вагітності, що ускладнювало й без того відчайдушне становище.
Відтоді як її умовно-достроково звільнили з виправної колонії, минуло лише близько трьох тижнів. Дитина під її серцем з’явилася завдяки щирим почуттям до молодого охоронця, який працював у в’язниці. Лише опинившись на волі, колишня ув’язнена усвідомила: якби не це маля, вона ще нескоро вдихнула б повітря свободи.
Пам’ять послужливо підкинула їй спогади про той самий крижаний погляд слідчого під час першого допиту. Тоді вона, змучена похороном чоловіка й розчавлена горем, змушена була відповідати на жорстокі запитання правоохоронців. «До нас надійшли свіжі дані експертиз, громадянко Фролова», — сухо відкарбував детектив, уважно вивчаючи папери.
«У документах чітко зазначено, що наші криміналісти знайшли у вашій квартирі вельми цікаві відбитки», — додав він. «І що це означає? Ви нарешті з’ясували, через що в мого Віті раптово зупинилося серце?» — ледь чутно прошепотіла вбита горем удова. Слідчий зверхньо всміхнувся, а в його очах майнуло відверте знущання.
«Невже ви навіть не здогадуєтеся?» — саркастично відказав вартовий порядку. «Раз вам так кортить грати роль невинної овечки, я поясню прямо: вашого чоловіка навмисне позбавили життя».
«Як убили? Ви жартуєте? Це якийсь абсурд!» — шоковано видихнула Юлія, відмовляючись вірити почутому. «Припиніть істерику в моєму кабінеті!» — гаркнув чоловік, із силою вдаривши долонею по стільниці, щоб зламати волю підозрюваної. «Вашого чоловіка холоднокровно отруїли, і не треба вдавати з себе дурепу, яка нічого не тямить».
«Слідство має незаперечні факти: на графині з отруєною водою виявлено відбитки пальців, і належать вони виключно вам». Почувши це, молода жінка миттю зблідла, відчувши, як земля йде з-під ніг. Її кінцівки заніміли, а по спині пробіг неприємний холодок паніки…
